Лише через кілька днів стали відомі подальші подробиці нападу. Германівка стала жертвою зради німецького шпигуна, який, видаючи себе за партизана, вже деякий час перебував у загоні Бринського. Він тільки й чекав на слушну нагоду, щоб знищити хоча б один загін. Такою нагодою для нього стало розділення загону Мочули на дві групи. Зрадник опинився в тій групі, яка вирушила до Луцька. Повідомити німців тепер було вже простою справою.
Про ці факти я дізнався від мешканців Рафалівки. Випадково партизани, яких відправили до Луцька, заїхали до Рафалівки по підводи. Багато мешканців цього села бачили цих партизанів і запам’ятали їхні обличчя. Коли трохи пізніше українська поліція проїжджала через Рафалівку, одного з них упізнали. Він сидів у машині з німцями й безтурботно з ними розмовляв. Судячи з усього, він виконував роль провідника.
З оточення вирвався й тяжкопоранений Мочула. Кілька тижнів по тому він особисто підтвердив ці факти. Той «партизан» уже давно викликав у нього недовіру. Але конкретних доказів проти нього не було, тому через деякий час цю недовіру списали на надмірну підозрілість. У результаті від подальшого спостереження за ним відмовилися.
Останньою жертвою провокації став Гугларж, який був постійним провідником партизанів до залізниці. Німці, які поверталися з Германівки, забрали його з дому, посадили в машину, і відтоді його слід загубився.
Те, що сталося в Германівці, стало для нас черговим попередженням. Адже те саме могло статися й у Пшебраже. Німці не пощадили б нас ані армійськими підрозділами, ані українською поліцією, ані навіть танками.
Втім, ми вже давно розраховували на таку можливість. У різних місцях Пшебраже ми розставили бочки з бензином. Наповнені ним пляшки мали стати нашою зброєю проти танків.
Тепер ми побоювалися, що Гугларж, підданий тортурам, розповість німцям про Пшебраж та про нашу співпрацю з радянськими партизанами. Тоді придушення повстання стало б уже неминучим. Про всяк випадок ми оголосили підвищену бойову готовність. Усю ніч перша рота несла варту на дорозі, що вела з Луцька до Ківерців, а четверта рота підійшла впритул до Германівки й перекрила дорогу до Рафалівки. Самооборона в Рафаловці також перебувала в повній бойовій готовності.
Однак ніч минула спокійно. Вранці ми знову поїхали до Германівки й лише тепер змогли встановити реальні втрати. Серед убитих переважали люди похилого віку та діти. Провидіння ще раз врятувало Ірену від неминучої смерті. Якби вона не приїхала до Пшебраже, вона поділила б долю тих, хто залишився в Германівці.
Багато біженців зробили правильні висновки з досвіду Германівки: ще занадто рано було повертатися до своїх сіл, до своїх домівок.
Ми почали думати про помсту. Ми хотіли хоча б частково помститися за смерть мешканців села та радянських партизанів. Цю ідею нам підказав полковник Прокопюк. Справа в тому, що на аеродромі Небожка особливою жорстокістю щодо євреїв, які там працювали, відзначався якийсь німецький майор авіації. Було встановлено, що він мешкає в передмісті Луцька, на трасі Ківерці — Луцьк, і щодня о восьмій ранку виїжджає з дому на автомобілі, яким керує шофер.
На операцію зголосилися двоє добровольців: Петро Толканюк291 та колишній радянський військовополонений «Коля». Крім них, у замаху мала взяти участь наречена Толканюка, Олена Копей. Присутність молодої дівчини певною мірою замаскувала б наміри змовників.
Рано-вранці всі троє завантажили на віз кілька бутлів з молоком, кілька мішків, в’язку соломи й за кілька хвилин до восьмої опинилися біля будинку, де мешкав німець. За хвилину перед будинком зупинився легковий автомобіль. Водій вийшов, запалив сигарету й почав прогулюватися. Він помітив віз, але лише побіжно глянув на нього. Толканюк зліз з воза й почав возитися з упряжжю. Усе це виглядало цілком природно, тільки не можна було затягувати справу.
На щастя, німець вийшов з дому рівно о восьмій. Водій відчинив дверцята й сів за кермо. Толканюк обертається й іде до машини. Майор уже стоїть біля дверцят.