Толканюк стріляє з відстані у кілька метрів. Німець падає, але, вже лежачи, тягнеться до кобури. «Коля» стріляє ще двічі й блискавично відскакує на тротуар, бо водій різко рушає вперед, намагаючись переїхати змовника. Машина промчала повз Толканюка й помчала з величезною швидкістю.
Коли Толканюк перебіг дорогу до вбитого, Олена пригальмувала коней і поїхала в бік міста. Толканюк, переконавшись, що німець мертвий, забрав у нього пістолет і разом із «Колею» звернув у один із провулків передмістя. На вулиці ні душі. Вся операція тривала всього кілька секунд. На наступному перехресті вони сповільнили крок і спокійно попрямували до місця зустрічі з Оленою. Через кілька годин усі вже були в Пшебраже.
Отже, успіх був повним, але, на жаль, ми не могли надати йому більшого розголосу, як це зазвичай бувало, коли йшлося про зіткнення з німцями.
29 грудня одна з розвідувальних груп, відправлена в околиці Домашова та Микова, помітила в районі Журавічів загін із тридцяти бандерівців, які рухалися в напрямку Омельно.
Наступного дня я відправив у ті краї весь кінний розвідувальний загін на чолі з Копровським. Близько полудня вони вже були під Журавичами. Навколо панував спокій. Вони вже минули спорожніле Омельно і спокійно їхали до Хмельовки, попереду них йшов невеликий охоронний загін під командуванням Владислава Коксановича.
Раптово з боку лісу пролунали постріли з гвинтівок бандерівців. Юний Волак впав з коня на землю. За наказом командира загін за кілька стрибків дістався лісу. Ще один вершник був поранений, але решта сховалися серед дерев. Сильний і влучний вогонь робив свою справу. Бандерівці не витримують нервового напруження і відступають.
Партизани кидаються в погоню, але ліс стає дедалі густішим, тут легко помилитися, можна натрапити на свого. Прямо під дуло Коксановича раптово вискакує бандерівець, який до останнього моменту був упевнений, що перед ним стоїть товариш. Тікати було вже занадто пізно. Бандеровець кидає зброю й благально просить:
«Пане, не стріляйте!»
Владек наказав йому йти попереду нього на галявину, де вже зібралися всі розвідники. Солдати поклали на імпровізовані ноші тяжко пораненого Волака, який незабаром помер, і так, втративши двох людей, розвідка повернулася до Пшебраже.
Коли мені повідомили про його прибуття, я одразу ж побіг у район четвертої роти.
Партизани зібралися навколо полоненого бойовика УПА. Я бачив, що він тремтів від страху. У руці він міцно стискав кепку з тризубом.
«Звідки ти?» — запитав я його.
«З Гарайнівки292.»
«Як довго ти вже в банді?»
«Два місяці.» — Бандеровець намагався говорити польською.
Я почав розпитувати його про дані, що стосувалися його загону, про чисельність банд у тому районі, про прізвища командирів. Через годину такого допиту, що проводився в тоні звичайної розмови, бандівець трохи отямився. Він перестав тремтіти, відповідав по суті і — як здавалося — без ухилень.
Під час допиту я розмірковував, що мені з ним робити. Він був молодий, йому було не більше дев’ятнадцяти років, але, з іншого боку, такий трохи недоумкуватий силач міг уже мати на совісті чимало польських життів.
«Ну, скажи, що нам з тобою робити?» — запитав я його в якийсь момент.
Його обличчя вкрилося мертвою блідістю. В очах з’явилися сльози. Він виглядав як підліток, який накоїв щось погане і знає, що покарання йому не уникнути.
«А може, — думав я, — незважаючи на те, що він належав до УПА, куди його, як він запевняє, зарахували всупереч його волі, він насправді не винен? Адже у нас було стільки прикладів гуманного ставлення українців до поляків, стільки разів окремі українці співчували нашим бідам і намагалися нам допомогти, попередити нас про небезпеку...»
«Ти залишишся живим», — сказав я, поклавши руку хлопцеві на плече. — «Але ми маємо перевірити, чи правда те, що ти нам розповів.»
Він почав палко запевняти мене, що ні в чому не збрехав. Звісно, ми можемо провести розслідування в його селі й, безсумнівно, переконаємося, що він говорив лише правду.
Отож у Пшебраже оселився перший і — як з’ясувалося згодом — останній полонений. Хлопець поводився бездоганно. Він доїв корів, топив печі, а вечорами розповідав українські казки.
Спочатку за ним постійно стежив один із вартових. Згодом наша пильність почала слабшати. У полоненого було багато можливостей для втечі, але він жодною з них не скористався. Йому непогано жилося в Пшебраже. Він отримував стільки ж провіанту, скільки й кожен із партизанів, у нього був дах над головою, і з ним добре поводилися.