Він перебував у Пшебраже аж до звільнення. Пізніше він зник кудись разом з іншими людьми, які розбіглися по Волині, наче птахи, випущені з тривалого полону.
Коли випав перший сніг, життя в Пшебраже ще більше стабілізувалося. УПА тепер готувалася до підпільної диверсійної боротьби.
Одного січня партизани четвертої роти попросили в мене дозволу піти на полювання.
На перший погляд ця пропозиція здавалася шокуючою, проте по суті була цілком розумною. У Пшебраже постійно бракувало м’яса, а тут, на відстані менше кількох кілометрів, простягалися знамениті ліси князя Радзивілла, куди до війни з’їжджалися на полювання найбільші промислові магнати та аристократія.
У мене не було причин заперечувати, тим більше що багато партизанів були родом із тих країв — із Дерманки, Гути, Мар’янівки — і знали ці ліси як свої п’ять пальців.
На полювання вирушило кілька людей, і серед них був мій брат Мунек. Погода була чудова, пухкий сніг полегшував вистежування дичини, і все ж до полудня улов був мізерним: один козел, лисиця та три зайці.
Вирішили влаштувати ще одну, останню, облогу. Величезною дугою оточили територію розлогого болота, після чого рушили до берега, намагаючись загнати дичину на лінію засідки.
У самому кінці правого флангу йшли двоє юнаків: Мунек і його одноліток Ромек Волак. Озброєні пістолетами-кулеметами, вони сміливо відхилялися вправо від лінії загону. Вони сподівалися, що таким чином перекриють шлях дичині, яка тікає в сторони. Болото було замерзлим і засипаним снігом.
У якийсь момент хлопці дійшли висновку, що опинилися занадто далеко від центру облави. Вони зупинилися, щоб зорієнтуватися, у якому напрямку рухається загін. Почувши віддалене відлуння пострілів, вони пришвидшили крок.
Саме тоді вони помітили якусь імпровізовану хатину. З шматка труби, що стирчав із її даху, валила бліда цівка диму. Отже, хатина була заселена.
Хлопці сховалися в кущах і почали радитися. Якщо вони спробують самостійно з’ясувати, що ховається всередині хатини, то можуть натрапити на численну групу бандерівців, а з іншого боку — спроба залучити підкріплення може злякати банду.
Зрештою обоє вирішили, що розберуться з цією справою самостійно.
До хатини вів лише один вхід. Вони обережно підійшли ближче й сховалися за кущами.
«Виходьте негайно, інакше я стрілятиму!» — щосили викрикнув Мунек. Одночасно він притиснув до себе автомат, щоб у разі пострілу з-за дверей одразу ж відповісти чергою.
У хатині зчинилася незвичайна метушня. Мунеку здалося, що він чує якийсь плач і крики.
За мить завіса, що закривала вхід, трохи прочинилася, і на порозі з’явився виснажений, неголений чоловік. Відразу за ним вийшли жінка та двоє маленьких дітей. Усі тримали руки, підняті вгору.
Минуло мить взаємного здивування, і обидва хлопці зрозуміли, що перед ними — якась єврейська родина.
«Не бійтеся», — почав заспокоювати їх Ромек. — «Ми не бандерівці. Ми прийшли з Пшебраже. Вам нічого поганого не загрожує.»
Євреї, як і раніше, стояли в жаху, втупивши погляд у Ромека.
Ромек залишився зовні, а Мунек увійшов усередину халупи. Коли його очі звикли до напівтемряви, він побачив жахливу картину злиднів, що визирала з кожного кутка цього житла. Посередині тліло багаття. Дим вився по всьому внутрішньому простору халупи, і лише частина його зникала у отворі, що закінчувався трубою. Біля однієї зі стін він помітив велике ліжко з болотного очерету, прикрите брудними лахміттям. На підлозі стояло кілька паперових пакетів з борошном і крупою — запаси на всю зиму.
Ромек пострілом скликав усіх партизанів, які брали участь у полюванні. Хтось із них упізнав єврея. Він був кравцем і шив одяг для місцевих господарів. Коли фашисти почали різанину, він вирішив сховатися з родиною в лісі, серед боліт, сподіваючись, що так вони якось переживуть найважчий період.
Наступного дня ми привезли єврейську сім’ю до Пшебраже. Кравець, довірившись нам, зізнався, що на болотах переховуються ще кілька єврейських сімей. Протягом наступних кількох днів усі вони опинилися в Пшебраже.
А ось прізвища врятованих, які мені вдалося запам’ятати: родина Бліштейнів із Тростянця, Хаїм Фісгеар, Ело Потош, Пінхас Кац, Берко Кац, Суза Кац, Хайка Гіршен, Мошко Фрідман.
Виявилося, що всі ці євреї багато чим завдячують братові нашого старости, Алоїзію Людвіковському293. Саме він допомагав їм влітку та восени, будував замасковані землянки та забезпечував їх продовольством. Тому після того, як їх доставили до табору, він став «референтом з єврейських справ» і до самого кінця існування самооборони дбав про ці сім’ї.