Кілька разів я також зустрічав мандрівних євреїв, які не мали ілюзій щодо мети створення гетто. Вони ховалися в нашому лісі або, одразу після втечі, зверталися по допомогу до лісництва. Потім вони одразу ж зникали, прямуючи до північної Волині, де простягалися непрохідні болота та ліси.
Влітку 1942 року мене перевели до лісництва Глебоке92, штаб якого розташовувався в Маневичах93. Незадовго до мого від’їзду до мене завітав брат Юзек на моє колишнє місце проживання. З його серйозного, майже урочистого виразу обличчя я зрозумів, що він хоче розповісти мені щось важливе. Нарешті він розкрив мету свого візиту:
«Ти сидів тут, наче Господа Бога за пазухою. Чи чув ти, що нещодавно було створено польську підпільну організацію?»
«Нічого про це не знаю.»
«Ще б пак...»
«Ти в ній перебуваєш?» — запитав я, здивований усією цією розмовою.
«Звісно. Я подумав, що тобі теж варто до неї приєднатися.»
«Але що мені робити? У чому полягає це «членство»?»
«Мета одна: боротьба з окупантом. То ти вступаєш до організації, чи ми забуваємо про цю розмову?»
«Беру участь.»
«Відсьогодні ти можеш вважати себе членом нашої організації. Обери собі псевдонім і чекай на перші контакти...»
Наступного ж дня, у супроводі брата, я вирушив на зустріч з інспектором організації. Зустріч відбулася в парку в Луцьку. «Адам»94 — так він назвався — представив мене своєму заступнику, «Чижику»95. Інспекторів насамперед цікавила обстановка, в якій я перебував. Дізнавшись, що я змінюю роботу й переїжджаю до Полісся96, вони попросили мене пошукати в новому районі відповідних людей для вступу до організації. Найважливішим на той момент було створення мережі організаційних осередків. Питання про зброю та збройні протести було лише питанням майбутнього. Після короткої розмови мене знову запитали, чи маю я достатню рішучість вступити до організації та чи готовий я скласти присягу. Я погодився. Присяга відбулася за звичайних умов. Ми відійшли в безлюдний куточок парку, я став у стійку «смирно» і повторив присягу за «Адамом».
Я вирушив до Маневичів уже як член підпільної організації.
Моїм постійним супутником на шляху до нової посади був Янек Ядешко. Кілька місяців тому сюди з Ківерців також перевели інженера-лісівника Чарчуна. Наші посади в Юлані зайняли українці.
Але й там ми довго не затрималися. Я став лісником у Карасині97, неподалік від Маневичів. Ядешко обійняв посаду керуючого місцевою лісопилкою.
Карасин
Від Маневичів до Карасіна — понад двадцять кілометрів на північний захід. Приблизно на середині маршруту починаються величезні ліси та болота, що з’єднують Полісся з Волинню.
Карасин — це велике українське село, розташоване серед лісів, боліт і непрохідних трясовин. До найвизначніших будівель села належать католицька церква, православна церква та український поліцейський відділок.
Пост у Карасині був останнім, найвіддаленішим форпостом німецької влади перед дикими лісами та болотами Полісся. Поліцейські, з якими я незабаром познайомився, все ще почувалися тут дуже впевнено. Лише пізніше сміливі рейди радянських партизанів підірвали їхню рішучість.
На околиці села, поруч із старовинною церквою та невеликим палацом, розкинувся старий парк зі штучним ставком посередині. Старий палац давно вже втратив свою колишню велич, але його розкіш, як і раніше, зачаровувала, різко контрастуючи із сільським пейзажем Карасіна. Найчарівнішою особливістю парку були багатовікові дерева та добре збережені алеї з жасмину та троянд.
Тут, у цьому старовинному палаці, сповненому ніш, залів, горищ і темних підвалів, ми з Ядешкою й оселилися. Половина кімнат якимось чином витримала натиск часу та місцевих вандалів. Всупереч легенді — хоча ми іноді й очікували візитів колишніх власників із потойбічного світу, що, як кажуть, досить часто трапляється в старих замках, — нас ніщо не лякало; старі підлоги не скрипіли, віконниці не грюкали, і вночі не лунали моторошні смішки та стогони. Палац був однаковим вдень і вночі: тихим, сумним, пронизаним гіркою меланхолією.
У серпні 1942 року я очолив лісове управління в Карасині. Воно охоплювало десять тисяч гектарів лісу та шість великих озер. Контроль та управління таким великим лісовим масивом були пов’язані з численними труднощами. Адміністративний персонал складався з лісничого, роз’їзного лісничого, начальника складу та шести єгерів.
Głębokie, що нині знаходиться на території Озерцької сільської ради Глібківського району Вітебської області Білорусі — примітка перекладача
Maniewicze, нині селище в Кам’яно-Каширському районі Волинської області України — примітка перекладача
Polesie — історико-культурна та фізико-географічна область, розташована на території Поліської низовини, що лежить на території чотирьох сучасних держав: Білорусі, Польщі, Росії та України — примітка перекладача