Після закінчення наради «Макс» підійшов до мене.
«І ще одне прохання, Хенеку», — він взяв мене під руку, — «позич мені на день-два сорок партизанів. У мене одна справа в околицях Цумані... Згодилося б трохи більше хлопців...»
«Все владнано, тільки скажи, де вони мають зібратися.»
«Завтра вранці ти приведи їх сюди, а ми переночуємо в Рафаловці й відпочинемо перед вилазкою.»
Розвиток подій на фронті зірвав плани нападу на залізничні колії. Події розвивалися з величезною швидкістю, і я зустрівся з «Максом» лише через кілька днів, але вже по інший бік фронту.
28 січня я отримав повідомлення від інспекції Армії Крайової в Луцьку з рекомендацією посилити пильність у зв’язку з наближенням хвилі німецьких військ. Ми вирішили, що якщо в район Пшебраже почнуть прибувати значніші німецькі сили і вони почнуть готуватися до опору, ми рушимо всім табором на схід, де простягалися великі ліси, контрольовані партизанами. Якщо нас застануть зненацька якісь загони, що залишилися, ми вступимо з ними в бій, а населення в цей час евакуюватимемо на схід.
У глибині душі ми сподівалися, що Пшебраже, розташоване далеко від головних доріг, не стане ареною великих боїв. На нашу думку, фронт мав пройти південніше й без особливого опору просунутися далі.
Тим часом з Ківерців прибула рота вермахту й окопалася в селі Озеро, направивши стволи важких кулеметів у бік Пшебраже. Коли мешканці Озера повідомили нам про це, ми почали готуватися до відкритого бою.
Я доручив Житкевичу, який знав німецьку мову, вирушити в бік Озера й спробувати з’ясувати наміри німців щодо Пшебраже. Усі роти вже були готові до бою. Ми чекали лише на повернення Житкевича.
Мій заступник приніс обнадійливі новини: командиром роти був молодий лейтенант, який почувається тут дуже невпевнено. Він побоюється і партизанів, і регулярних підрозділів Радянської армії. Завдання роти — захист Ківерців з півночі та блокування дороги Луцьк — Колки.
Незважаючи на це, ми не припиняли спостереження і готувалися до оборони. Четверта рота просунулася вперед і сховалася поблизу лісництва Зимного297. Відтиту до Озера її відділяв усього один кілометр, з хорошим підходом через болота та зарості.
Франек Житкевич із однією ротою розташувався біля дороги Ківерці — Озеро і готувався спалити міст через Конопельку298 в околицях Секериць.
У самому таборі теж не сиділи склавши руки. Оскільки для нас найстрашнішими були танки, ми наказали людям перелити бензин із бочок у пляшки та забезпечити їх клоччям, гнітами та іншими подібними «запалювачами». Дізнавшись про наближення танків, люди, «озброєні» пляшками, мали вийти на дорогу Ківерці — Озеро й з-за дерев закидати ними сталеві корпуси.
У таких приготуваннях минули для нас наступні два дні, сповнені нервового напруження та очікування найгіршого. У цей час партизани не спали ані хвилини — табір був оточений посиленим кільцем патрулів, вартових та дозорних.
Вранці 30 січня 1944 року я отримав доповідь від Франека Житкевича про те, що рота вермахту вночі відступила в бік Ківерців.
Через дві години захеканий зв’язковий із другої роти повідомив мені про появу в околицях кількох вершників. Вони досить довго спостерігали за околицями й поїхали в бік Тростянця. Інший розвідник доповів, що патруль четвертої роти помітив якийсь досить великий загін у Германівці.
Не чекаючи на подальші доповіді, я сів на коня й вирушив у бік Германівки.
Я ще не встиг доїхати до села, як з-за повороту з’явився великий загін — можливо, дві роти — що марширував у щільному строю. Я придивився до їхньої форми, і серце затремтіло від радості: це були радянські солдати!
Я під’їхав до початку колони.
«Ви — червоноармійці?» — звернувся я до командира.
«Так. Це Червона Армія. А ви хто?»
«Польський партизан.»
«Гаразд. У вас є провідники в Ківерцях?»
Разом із загоном я вирушив до Рафаловки, де за домовленістю з Олівою виділив радянському загону трьох провідників. Вони одразу ж вирушили в дорогу.
Zimne, лісова станція, яка згоріла під час війни, нині відновлена — примітка перекладача