Перші центри польської самооборони почали організовуватися вже на рубежі 1942 та 1943 років, однак вони були слабо озброєні й нечисленні. У 1943 році виникло близько сотні центрів самооборони, очолюваних спочатку цивільним населенням. Дві найбільші бази самооборони виникли навколо Старої Гути (загальна система оборони 14 сіл) та у Пшебраже, які були перетворені на добре озброєні укріплені табори. Інші сильні центри виникли в Гуті Степанській, Панській Долині, Засмиках та Белині. Менші, як правило, не витримували натиску УПА і знищувалися. Лише деяким мешканцям вдалося пробитися до міст або до сильніших баз самооборони. У липні 1943 року була видана інструкція Окружної делегатури уряду Волині417 про створення центрів самооборони та партизанських загонів, однак ця ініціатива була значною мірою запізнілою.
Підсумовуючи, слід зазначити, що діяльність центрів самооборони дозволила значно зменшити кількість польських жертв Волинської різанини, однак не змогла повністю запобігти знищенню.
Події на Волині, що відбулися у 1940-х роках, досі залишаються предметом палких суперечок, у яких переплітаються політичні міркування та історичні факти. Оцінка винищення польського населення ОУН та УПА варіюється від закликів прирівняти його до Голокосту та злочинів сталінізму до спроб пояснити його тодішньою державною необхідністю українських прагнень до незалежності. Однак ці міркування не є предметом цієї статті. Її завданням є представлення особистості Генріка Цибульського на тлі історичних фактів, що стосуються організації польської самооборони на Волині з центром у селищі Пшебраже. Цибульський був обраний комендантом оборони Пшебраже наприкінці квітня 1943 року й вступив на посаду 8 травня того ж року, замінивши на цій посаді Зигмунта Несторовича. Він командував самообороною до 31 січня 1944 року, коли до Пшебраже увійшли частини Червоної Армії. Саме завдяки йому вдалося не тільки організувати й захистити Пшебраже, а й врятувати тисячі мирних жителів, організувавши евакуацію польських сіл влітку 1943 року, а також завдяки наступальним вилазкам проти УПА восени того ж року. Сам же він, однак, ставився до своїх заслуг із надзвичайною скромністю, наголошуючи, що без активної допомоги найближчих соратників, а також польського цивільного населення, він не впорався б із обов’язками щодо організації самооборони.
Генрік Цибульський народився 1 жовтня 1910 року в колонії Дерманка неподалік від Пшебраже. Він походив із багатодітної селянської родини, у нього було дев’ять братів і сестер. До війни він інтенсивно займався такими видами спорту, як стрільба, біг на довгі дистанції та крос. Він був членом Спортивного клубу підготовки «Військова підготовка лісників» у Луцьку. На думку Адама Сікорського, автора документального фільму, присвяченого обороні Пшебраже, його спортивні результати були настільки багатообіцяючими, що, якби не початок війни, можна було б очікувати розвитку його спортивної кар’єри навіть на міжнародному та олімпійському рівнях. Хоча ця теза може здатися дещо перебільшеною, адже в день початку війни Цибульському було 29 років, що для спортсмена — вік уже явно пізній, проте не викликає сумнівів, що він досягнув багатьох спортивних успіхів і був неодноразово нагороджений за свої досягнення. Тут можна згадати, наприклад, багаторазове чемпіонство Волинського округу в бігу на дистанціях від 1500 до 10 тисяч метрів, а також перемогу в кросі у Варшаві в 1933 році. Спортивна кар’єра допомогла йому отримати посаду лісника в лісництві в Ківерцях, що сталося в 1937 році. Як він сам згадує, раніше не траплялося, щоб посаду в цьому лісництві отримувала людина такого юного віку.
Цибульський був унтер-офіцером резерву, проте у вересні 1939 року його, як і багатьох інших його однолітків, не мобілізували. Причиною, ймовірно, була відсутність озброєння, необхідного для повної мобілізації. Після вторгнення Червоної Армії на східні польські землі Цибульський повернувся до роботи в лісництві. 10 лютого 1940 року його заарештувало НКВС у рамках першої хвилі репресій СРСР проти польського населення. Вона торкнулася насамперед місцевого населення, а поляки становили 70 % вивезених тоді на схід (решту 30 % становили білоруси та українці). Жертвами арештів і заслання стали насамперед різні категорії посадових осіб — військові поселенці, державні службовці середньої та нижчої ланки, працівники залізниць і лісового господарства. Тоді було депортовано близько 140 тисяч осіб, як правило, цілими сім’ями. Вигнанців розміщували в таких областях: Архангельській, Челябінській, Чкаловській, Горьковській, Іркутській, Іванівській, Ярославській, Кіровській, Молотовській, Новосибірській, Омській, Свердловській і Вологодській, а також у Якутській і Башкирській АРСР, а також у Красноярському та Алтайському краях. Смертність серед першої групи засланців була найвищою (на рівні 3–4 % вже в перші місяці), на що вплинули жахливі погодні умови, виснажлива праця під час вирубки лісів, а також умови утримання та праці, схожі на табірні.