30 січня 1944 року Червона Армія увійшла на території навколо села. Наступного дня радянські війська увійшли до табору. З демобілізованих бійців самооборони було сформовано спеціальний батальйон, який мав захищати село від можливих дій УПА.
Населення спочатку залишилося в Пшебраже — була зима, а села були спалені, тож у такій ситуації повертатися було нікуди. Однак фактичне функціонування загону самооборони в Пшебраже було припинено. Генрік Цибульський закінчує свої спогади на цьому моменті, проте відомо, що співпраця з радянськими партизанами не вберегла його від повторного інтересу з боку НКВС. Не бачачи для себе іншого виходу, спочатку (2 лютого 1944 року) він вступив до новоствореної бригади «Грюнвальд»423, якою командував Юзеф Собесяк, проте через деякий час був змушений покинути її через загрозу арешту. Владислав Філар повідомляє, що захисники Пшебраже, зокрема їхній командир, згодом воювали на Віслі, на Поморському валу, на Одрі та Нісі, а також брали участь у боях за Дрезден і Берлін.424 Собесяк згадує, що три тисячі мешканців Пшебраже поповнили лави I Армії польських збройних сил.
Однак подальша доля самого Цибульського, судячи з опублікованих праць, залишається незрозумілою. Філар пише лише про те, що і Цибульський, та й інші лідери спочатку переховувалися, а потім — не бачачи іншого виходу — вступили до армії генерала Берлінга425 і разом із I та II арміями Польських збройних сил воювали аж до падіння Берліна.
Післявоєнна доля Генріка Цибульського досі не описана, тому варто тут спробувати хоча б частково заповнити цю прогалину. Після закінчення Другої світової війни та захоплення Люблінського воєводства частинами Червоної армії та Збройних сил Польщі підрозділ Генріка Цибульського зупинився в селищі Ястків поблизу Любліна. Восени 1944 року батальйон Цибульського перетворився на Центр підготовки піхоти Корпусу безпеки, в якому він спочатку обіймав посаду командира взводу, а потім — заступника командира роти з стройової підготовки. У січні наступного року Цибульському було доручено створити кадетську школу, командиром якої він зрештою й став. У квітні 1947 року школу було перенесено з Ясткова до селища Анджеюв поблизу Лодзі, а в середині травня — через обґрунтовані побоювання бути заарештованим — Генрік Цибульський покинув роботу, тим самим отримавши статус дезертира. Він повернувся до Любліна і наприкінці місяця налагодив зв’язок із збройним лісовим загоном Армії Крайової та його командиром, майором Юзефом Войтуном (псевдонім «Завея», «Сек»), заступником якого він став (тоді він обрав псевдонім «Волиняк»). У середині червня 1947 року — у зв’язку з розісланими щодо нього Управлінням безпеки ордерами на розшук та перед загрозою ув’язнення — він оформив собі документи на ім’я «Генрік Волинський» і виїхав до Ольштина, де влаштувався на роботу в лісництво. Однак менш ніж через рік його впізнали, заарештували й засудили до 2 років тюремного ув’язнення (офіційною причиною було зберігання зброї та використання підроблених документів, але насправді йшлося, звісно, про приналежність до угруповання, яке продовжувало традиції вже формально неіснуючої Армії Крайової). Покарання він відбував у в’язницях у Гданську та Штумі.
У результаті другої післявоєнної амністії, у березні 1947 року, Цибульський був звільнений з в’язниці та виїхав на захід, обійнявши посаду лісника в Оборниках-Слеських. Однак одружився він на сході Польщі — церемонія укладення шлюбу відбулася 26 серпня 1947 року в парафії Пресвятої Діви Марії, Королеви Польщі, у Ясткові, а обраницею коменданта стала Зофія Блах (1926–2010), молода дівчина з сусіднього села Петравін.
Навесні 1948 року родина Цибульських переїхала до Гродкова, де Генрік отримав посаду в Управлінні державних лісів в Ополі, а Зофія займалася домашнім господарством та вихованням їхньої першої дитини — Данути (народилася 7 липня 1948 року).
У 1949 році Генрік і Зофія Цибульські одружилися в РАГСі в Гродкові, проте їм не судилося довго насолоджуватися сімейним щастям, оскільки вже в травні наступного року Цибульського знову заарештували. Вирок до чотирьох років ув’язнення зрештою було скорочено наполовину (перебував у в’язниці з 3 травня 1950 року до 20 березня 1952 року), він відбував покарання у в’язниці Міністерства громадської безпеки в Люблінському замку426. Цей факт на довгі роки зруйнував життя всієї родини Цибульських; Зофія (яка на той час ще залишалася в Сілезії), як дружина засудженого, ніде не могла знайти постійну роботу і після кількох подальших звільнень вирішила остаточно повернутися до Люблінського краю, де знову оселилася в будинку батьків. Провівши двадцять три місяці в ув’язненні, Генрік Цибульський разом із дружиною та дочкою оселився в будинку тестя й тещі. Його заняття з необхідності обмежувалися випадковими підробітками у місцевих фермерів, що дозволяло родині якось зводити кінці з кінцями. Першого січня 1953 року у Генріка та Зофії Цибульських народилася друга дочка — Мірослава. Того ж року Цибульському вдалося влаштуватися на роботу на лісопильню в Пулавах, де він пропрацював до 1956 року. Тим часом, 19 лютого 1955 року, на світ з’явилися близнюки — Генрік Марек і Марія. Дівчинка, однак, померла незабаром після народження, а Марек став другим (і першим, хто вижив) сином Генріка та Зофії (їхній попередній син, Лешек, народився 13 серпня 1949 року, але прожив усього два місяці). Зрештою, всі п’ятеро все ж повернулися до Петравіна, а батько сім’ї обійняв посаду в Управлінні збуту деревини в Любліні.427 Наприкінці 1950-х років уся родина (останній син, Вітольд Даріуш, народився 5 лютого 1957 року) переїхала на постійне місце проживання до Любліна.
У ній він обіймав посаду командира батальйону, а в травні того ж року був зарахований до штурмового батальйону. — примітка автора післямови
Однак стосовно Генріка Цибульського це не знаходить відображення в архівних документах, ретельно вивчених автором цього дослідження. — примітка автора післямови
Зигмунт Генрік Берлінг, Zygmunt Henryk Berling, польський воєначальник, генерал-лейтенант РККА, генерал бронетанкових військ Збройних сил Польщі, заступник головнокомандувача та начальник Академії Генерального штабу ЗС ПНР — примітка перекладача
Zamek królewski, збудований у XII столітті, який неодноразово перебудовувався та змінював своє призначення, був королівською резиденцією, з 1831 по 1954 роки використовувався як політична в’язниця, нині там розташовується Люблінський національний музей, Muzeum Narodowe w Lublinie — примітка перекладача