Я повністю погодився з ними, але з інших причин.
«Ви маєте рацію, краще їх не турбувати. Поліція організує рейд, який або увінчається успіхом, або провалиться, а ми залишимося тут», — підтвердив я їхні побоювання.
Отже, чутки підтвердилися. Але я досі не знав, хто ці лісові люди: євреї, які рятують собі життя, чи радянські партизани?
В останнє важко було повірити. Партизани тут? Так далеко позаду нацистських військ? Серед поліцейських дільниць та українських націоналістів, які симпатизують німцям? Де взагалі вони візьмуть зброю, чим харчуватимуться, де зможуть переночувати взимку? Я вирішив, що єдиними незаконними мешканцями лісу можуть бути євреї, вигнані зі своїх домівок.
Нехай сидять там. Купа картоплі — їхнє єдине багатство. Якщо переживуть зиму, це буде їхньою удачею. Щоб уникнути подальшого розголосу, ми вирішили забути про все, що виявили.
Приблизно на початку вересня я, як завжди, сидів на лісопильні й спостерігав, як сортують сосни в лісі. Робітники метушилися на майданчику, а поруч зі мною стояв парафіяльний священик.
З села до нас йшла молода дівчина в міському одязі. Побачивши лісосклад, вона пришвидшила крок і підійшла до одного з робітників.
«Тут працює лісничий Цибульський?» — почув я це запитання.
«Так, тут. Він сидить там, біля тієї купи дров.»
Почувши своє ім’я, я підійшов до неї. З кількох кроків я зрозумів, що вона єврейка, і наступної миті впізнав її. Вона виявилася дочкою власника будинку, де мешкав мій брат Юзек. Мабуть, вона впізнала й мене, бо її обличчя просяяло.
«У мене є лист для лісника», — сказала вона з хвилюванням.
Я розірвав ретельно запечатаний конверт. Це був Юзек. З перших же слів я зрозумів, про що йдеться. Не бажаючи привертати увагу людей, які за нами спостерігали, я увійшов до квартири разом із дівчиною.
Юзек попросив мене подбати про неї. Вона сама — її батьки загинули в гетто. Він сподівався, що тут, подалі від німців, я зможу сховати її від донощиків.
Розповідь дівчини показала, що за два тижні до цього німці, очолювані групою власівців та українських поліцейських, розпочали ліквідацію Луцького гетто98. Євреїв виводили з міста і вбивали над загальною могилою. Дівчина сховалася в підвалі свого будинку і вижила. Через три дні, вмираючи від голоду, вона покинула своє сховище й зустріла патруль української поліції прямо біля воріт. Її відвезли до замку, де утримувалися інші євреї, які пережили погром.
Тієї ж ночі їй вдалося втекти й дістатися до мого брата. Юзек сховав її на горищі, але, побоюючись, що її шукатимуть, через кілька днів відвіз її назад до Пшебраже. Її поява викликала тихий переполох у селі. Поширилися чутки, що в Цибульських живе вродлива темноволоса дівчина, дуже схожа на єврейку. Подальше перебування в Пшебраже стало для неї неможливим.
Брати швидко роздобули для неї необхідні документи й наказали їй з’явитися до мене. Після кількох днів мандрів, оминаючи села, вона дісталася до Карасіна.
Зізнаюся, прочитавши лист і вислухавши розповідь дівчини, я спочатку не знав, що робити. Її вугільно-чорні очі та волосся, а також риси обличчя, типові для семітської зовнішності, мимоволі викликали підозру. Я чудово розумів, на яку небезпеку наражаю себе, але в мене не було іншого вибору, окрім як залишити її у себе.
«Як тебе тепер звати?»
«Ірена»99, — відповіла вона, з нетерпінням чекаючи на моє рішення.
«Ірено, ти залишаєшся зі мною. Відтепер ти моя кузина, батьки якої загинули під час бомбардування Луцька. Не забувай про це, якщо хтось почне задавати тобі питання. У нас тут багато кімнат. Тобі просто потрібно переодягнутися; дівчата тут одягаються по-іншому.»
Ірена оселилася у матері колишнього лісника Свендровського. Старенька з радістю прийняла до себе життєрадісну молоду дівчину. Ми одразу ж підготували для Ірени нове вбрання: яскраву квіткову блузку, типову для Полісся, та спідницю, що пасувала за кольором. Але навіть у цьому вбранні вона виділялася серед інших дівчат.
Найбільше я боявся місцевої поліції. Я знав, що рано чи пізно зустріч неминуча. Поліцейські часто приходили до мене в гості або обговорювали питання, пов’язані з лісовим господарством. Вони тинялися по палацу, і я не сумнівався, що зрештою вони помітять прекрасну нову мешканку.
Уже наступної неділі до мене завітав «особисто» начальник станції Кузма зі своєю дружиною та маленькою донькою. Я радо їх прийняв, і під час зустрічі запропонував зробити кілька пам’ятних фотографій.
У ті часи й у тій місцевості фотоапарати ще були рідкістю, тому родина Кузми з радістю прийняла мою пропозицію. Позуючи для фотографій, вони пильно дивилися в об’єктив, ніби від цього залежало їхнє життя. Я зробив близько дюжини знімків на тлі палацу та парку, а потім запросив їх усередину на невелике частування. Для мене це був найяскравіший момент програми: Ірена мала обслуговувати нас за столом. Не було сенсу ховати її від усього світу. Рано чи пізно село все одно дізнається, а атмосфера таємничості не сприяла безпеці.
Getto w Łucku, Ghetto Luzk, до кінця 1942 року десятки тисяч євреїв, яких зганяли туди з літа 1941 року, були знищені спільними зусиллями української допоміжної поліції, загонів СС та регулярних підрозділів Вермахту — примітка перекладача