Це забуття пов’язане, втім, не стільки з особистістю самого Генріка Цибульського, скільки загалом із своєрідною завісою мовчання, що огортає Волинську різанину. На це впливають різні причини. У перші десятиліття після війни порушувати будь-які питання, пов’язані з колишніми польськими Кресами428, було надзвичайно делікатною справою або навіть небезпечною. По суті, це нагадувало про те, що до війни ці землі належали Польщі. У свою чергу, характер Волинської різанини за формою та організацією надто нагадував методи, що застосовувалися радянським режимом, щоб такі питання взагалі можна було порушувати. До цього додавалися часті зв’язки з Армією Крайовою, що були характерними для польських свідків та учасників подій на Волині. Тому безпечніше було зберігати повне мовчання, особливо в період сталінського терору першої половини 1950-х років. Спрацьовував також психологічний механізм витіснення травматичних спогадів. Крім того, на західних землях Народної Польщі поряд із поляками опинилося також багато українців. Серед них потенційно могли виявитися недавні кати.
Комуністичний режим був зацікавлений у якомога швидшому знищенні всіх спогадів про польський характер Прикордоння, у зв’язку з чим будь-яка тематика, пов’язана з ним, одразу ж відкидалася цензурою. У радянській історіографії Волинську різанину вписали в схему класової боротьби, доводячи, що саме український пролетаріат підняв руку на «польських панів» (ігноруючи при цьому очевидний факт, що жертвами були не поміщики, а селяни). Частина істориків також вважає, що протягом усього періоду існування комунізму в Центральній та Східній Європі Сполучені Штати та Захід були зацікавлені у співпраці з українськими націоналістами (переважно емігрантами), бачачи в них потенційний зародок розпаду радянської імперії. У цій ситуації нікому не було вигідно нагадувати про злочини, скоєні в 1943 році.
Ситуація лише певною мірою змінилася після 1989 року. Щоправда, про волинський геноцид почали взагалі говорити й писати. Кількість публікацій, що з’явилися на цю тему, може й не вражає, але все ж є досить значною. Щоправда, думку Люцини Кулінської про те, що ліберальні ЗМІ та частина польських науковців проводять стратегію виправдання діяльності ОУН та УПА, слід вважати в корені перебільшеною, проте, тим не менш, слід констатувати, що навколо обговорення теми злочинів, скоєних українськими націоналістами, існує певна неприязнь.
Безсумнівно, на це впливають (як і в будь-яку епоху) чинники політичного характеру. Польща, як член НАТО та ЄС, союзник Сполучених Штатів, партнер «помаранчевої революції» 2004 року, зацікавлена у зміцненні проєвропейської ідеологічної орієнтації в Україні, що протистоїть сильному російському впливу, який домінує, зокрема, у східній та південній частинах країни. Однак слід усвідомлювати, що до цієї патріотичної течії української ідентичності входять не лише неприязнь до Росії, відродження української мови, прагнення до вступу в Євросоюз, а й жива пам’ять про минуле та культивування ідей з кола українського націоналізму. У цьому широкому спектрі патріотичних ідей присутня (нехай навіть на його периферії) також схильність сприймати діяльність ОУН та УПА як національно-визвольний рух, а отже — виправдання скоєних нею злочинів, увічнення таких постатей, як Степан Бандера, у статусі національних героїв (зокрема шляхом спорудження пам’ятників та встановлення меморіальних дощок) і, нарешті, спроби врівноважити моральний резонанс Волинської різанини, викликаний проведеною Народною Польщею операцією «Вісла»429. Різке протистояння подібним тенденціям, у свою чергу, суперечить політичним інтересам Польщі у сфері співпраці з Україною на міжнародній арені. Ймовірно, саме з цієї причини тема волинського геноциду досі не піднімається з тією силою, якої слід було б очікувати, якщо порівняти її, наприклад, зі статусом Катинської трагедії430 (як у колективній свідомості, так і в наукових та медійних публікаціях). Проте слід пам’ятати, що волинський геноцид є предметом розслідування, яке проводить Інститут національної пам’яті, а 15 липня 2009 року Сейм Республіки Польщі одноголосно ухвалив резолюцію, в якій у 66-ту річницю антипольської акції ОУН та УПА визнав її такою, що має характер етнічної чистки та ознаки геноциду. Аналогічні резолюції були ухвалені деякими воєводськими сеймами. Це не змінює того факту, що обізнаність польського суспільства про події, пов’язані з Волинською різаниною, дуже низька — як показують дослідження 2003 року, половина поляків взагалі не чула про них, 17 % чули щось, але більше нічого не знають на цю тему, 20 % знають, але мало, і лише 14 % заявляють, що мають ґрунтовні знання з цього питання.
Східні Креси, Kresy Wschodnie, польська назва територій Галичини, Західної України, Західної Білорусі та Литви, які раніше входили до складу Польщі — примітка перекладача
Akcja „Wisła”, операція, проведена у 1947 році силами Польських збройних сил з метою реалізації політичних планів щодо створення мононаціональної польської держави шляхом асиміляції національних меншин, що проживали в країні, офіційно спрямована на підрив соціальної, мобілізаційної та господарської бази українських націоналістів УПА та ОУН(б), які діяли в південно-східних районах Польщі — примітка перекладача
Zbrodnia katyńska, військовий злочин, масові вбивства понад 20 тисяч польських громадян, переважно полонених та заарештованих офіцерів польської армії та поліції, скоєні навесні 1940 року; за версією більшості істориків, розстріли здійснювалися за рішенням спеціальної «трійки» НКВС СРСР відповідно до постанови Політбюро ЦК ВКПб, за іншою версією, розстріл здійснювався за рішенням окупаційної влади Третього рейху, на що може вказувати той факт, що жертв розстрілювали німецькими боєприпасами — примітка перекладача