У мене не було жодних таємниць перед цією людиною, і я знав, що можу довіряти їй беззастережно. Тому я розповів про візит партизанів і про своє перше завдання, яке отримав від них.
Незважаючи на чутки, що постійно повторювалися, Чарчун досі не вірив у існування партизанського загону. Тому ця новина справила на нього приголомшливе враження. Він не тільки надав мені три дні відпустки, а й сам запропонував свою допомогу у зборі інформації та складанні плану Маневичів.
З самого ранку ми взялися за обстеження міста. Ми обходили кожну вуличку, вимірюючи кроками відстань між важливими об’єктами та запам’ятовуючи будинки, в яких розміщувалися німці.
Увечері ми нанесли всі дані на карту в масштабі 1:500. З планом вокзалу та розкладом руху поїздів у нас не виникло жодних труднощів. Тут нам знову допоміг добрий знайомий Чарчуна, касир Станіслав Штильке, який співпрацював із «Максом» до його арешту в Маневичах. Таким чином, коло посвячених розширилося до трьох осіб. Це було досить багато для початку, але обидві людини, яким я довірив це завдання, Чарчун і його знайомий, були гідними довіри людьми.
На третій день карта була готова, і до вечора я повернувся до Карасіна. Партизани з’явилися рівно в призначений час. Пізно ввечері пролунав стукіт у віконниці, після чого двоє знайомих увійшли до квартири. Не гаючи часу, вони з явним інтересом нахилилися над ескізом. Моя перша робота для підтримки диверсій вийшла задовільною.
«Зовсім непогано», — похвалив мене «Макс», піднімаючи голову від карти. — «Ви, мабуть, вже стикалися з цим у війську або вам допомагав хтось, хто добре розбирається в цій справі.»
«У війську топографія не викликала у мене особливих труднощів, але зараз мені допомагав один інженер. Об’єднавши зусилля, ми якось зробили цей ескіз», — скромно пояснив я.
«А хто цей інженер?»
«Мій начальник, лісничий Чарчун із Маневичів.»
«Надійна людина?»
«Якщо в ці прокляті часи хтось і може бути надійним, то це, насамперед, Чарчун і Штильке.»
Партизани розпитували мене про всі подробиці, коментували обраний мною спосіб збору даних для карти, вказували на помилки щодо основних правил конспірації. Лише тепер я зміг оцінити масштаб їхнього партизанського та конспіративного досвіду. Адже це був лише крихітний фрагмент їхніх обширних знань.
Мені раптом захотілося побачити їх у бою, ознайомитися з тактикою цієї боротьби, долучитися до їхнього повсякденного життя. У якийсь момент я щиро заздрив їм усьому цьому. Моя робота раптово втратила всі свої переваги. Вона здалася мені сірою, безнадійною, придатною хіба що для старіючого домосіда. Я прийняв рішення:
«Знаєте що», — щиро випалив я, — «а що, якби ви взяли мене до свого загону?»
«Навіщо?» — запитав «Макс».
«Що це за «навіщо»? Я хочу битися!» — я був здивований цим запитанням.
«Але ви вже боретеся. Ви вже три дні боретеся в нервовій...»
«Така собі битва...»
«Ви думаєте, що боротися можна лише зі зброєю в руках. Це були, так би мовити, удари пером і чорнилом, а такі удари часом виявляються ефективнішими й болючішими за найвлучніші черги.»
«Так», — додав «Магомет». — «Як виявляється, можна спати у справжньому палаці й водночас бути повноцінним партизаном. Тут ви нам знадобитеся більше. Якби ми взяли вас у загін, нам довелося б знову шукати контакти з вашим наступником. І так по колу...»
Наша розмова затягнулася до пізньої ночі. Тоді я зрозумів багато складних речей, які досі здавалися мені цілком очевидними. Я змінив низку наївних уявлень про ієрархію партизанських цінностей, про способи ведення бою та навички життя в лісовому загоні.
Під час цієї розмови мені розповіли про багато важливих подробиць, що стосуються загону «Макса». Я теж розповів їм свою історію аж до того моменту, коли почав працювати в Карасині.
Відтоді люди з підрозділу «Макса» стали частими гостями в будиночку мого лісника. Я дедалі більше занурювався в атмосферу підпільного життя. Це вимагало великої обережності та делікатності під час налагодження подальших контактів. Я мав на увазі можливість бути спійманим, але продовжував вести звичне, відкрите життя лісника та холостяка. Щоб відволіктися від своїх справжніх інтересів, я почав влаштовувати пишні вечірки у своєму «бельведері»101. Стара будівля тоді наповнювалася сміхом, веселощами та метушнею. Люди, заглядаючи у освітлені вікна палацу, говорили: «Цей наш веселий хлопець, лісничий, любить вечірки». У перервах між вечірками та роботою, вночі, я починав інше життя.