«Твоя... кузина дуже вродлива», — сказав німець, коли Ірена зникла за дверима.
«Ось у чому вся справа», — зітхнув я з полегшенням.
«Так, зовсім непогана», — відповів я. «Вона дуже схожа на мою тітку. Вона пішла в матір.»
«О, я, я...»
«Пане Цибульський, дайте їй перепочити», — втрутився Сліпчук. — «Нехай вона посидить з нами».
«Звісно, я... відпочину, я втомився...» — відповів німець, і, перш ніж я встиг щось сказати, він відсунув стілець і важко попрямував до кухні.
Я був майже цілком тверезий і з лякаючою ясністю усвідомлював, що може статися далі. Що б там не було, мені треба було негайно йти на кухню. Я схопив зі столу напівпорожню тарілку.
«Чудово! Нехай залишається тут, я їй зараз допоможу!»
Я кинувся на кухню й завмер від страху. Німець стояв поруч з Іреною, тримаючи в руках хустку, зірвану з її голови. Я подивився на дівчину. Вона була спокійна.
Не знаю, як довго це могло тривати, але за цей час у моїй голові промайнули тисячі думок, у мене крутилися сотні ідей на всі випадки...
«Гарне, чорне волосся...»107
Ці слова змусили мене схаменутися. Лише зараз я помітив щиру, справжню радість на обличчі німця. У Ірени справді було гарне, синьо-чорне волосся, але саме це й викликало в мене занепокоєння. Мабуть, у той момент я посміхався досить безглуздо, бо німець раптом вибухнув гучним сміхом.
«Заздриш своїй кузині?»
Я зневажливо махнув рукою.
«Зрештою, вона ще дитина.»
«О, ні», — заперечив він, — «вона — прекрасна дама!»108
«Ідіть сюди!» — крикнув нам Сліпчук із сусідньої кімнати. «У нас є дві дівчини, з якими ми будемо танцювати», — повідомив він, коли ми повернулися з кухні. «Мабуть, буде весело.»
«Так, так, можна потанцювати!» — вигукнув німець, зрадівши цій ідеї. Його друг уже діставав із кишені губну гармоніку.
Лариса почала танцювати з одним із німців. Очі священика засяяли, щоки почервоніли. Сліпчук відбивав ритм, стукаючи ложкою по краю столу. Я спостерігав за цим видовищем, приголомшений усім, що відбувалося на моїх очах.
Молодий німець обійняв Ірену, і вони танцювали з якоюсь серйозністю, майже урочисто. Ніхто, крім мене, не знав і не міг знати, що коїться в серці цієї бідної єврейської дівчини, яка танцювала з зарозумілим представником «раси панів».
Лариса притиснулася до свого партнера. Німець ніжно цілував її волосся, розпалюючи пристрасть. Сліпчук, широко роззявивши рота, із повним схваленням спостерігав за цими діями. Якщо вечірка пройде успішно, це буде його заслугою. Німець люто дув у свою губну гармоніку, насолоджуючись звуками, що лунали. Атмосфера ставала дедалі напруженішою.
Я з побоюванням поглянув на Ірену. Її партнер обіймав її дедалі міцніше. Я хвилювався за неї, боявся, що вона підсвідомо, якимось різким рухом, відштовхне танцюриста, виказавши свої справжні почуття.
Німець уже нахилявся, щоб притиснутися щокою до її обличчя, коли раптовий, потужний рев порушив усю атмосферу. Сліпчук здригнувся, з подивом дивлячись на сусіда. Це був священик Нестерович, який після короткої дрімоти відчув раптовий приплив енергії. Він заревів раз, другий, наче розлючений зубр, і кинувся до центру кімнати. Усі мимоволі завмерли. Німець продовжував грати. Священик, наспівуючи хрипким басом, розпочав сольний танець. Його ряса розвівалася, наче чорне простирадло. Сліпчук краєм ока спостерігав за німцями, не знаючи, чи сподобається їм це несподіване виконання. Лише священика не мучили такі страхи. Він розгойдував ноги, піднімав руки над головою й вигинався в попереку, на подив і захоплення глядачів.
Якби Нестерович міг уявити, як я був вдячний йому за цей вчинок! Тепер він опинився в центрі уваги. Німці дивилися на священика з виразами облич туристів, які захоплювалися екзотичним танцем дервішів109.
Нарешті сили священика вичерпалися, і він впав на найближчий стілець, важко дихаючи й задихаючись. Пролунали оплески. Сліпчук голосніше за всіх висловив своє щире, або, можливо, удаване, задоволення виступом священика. Мушу зізнатися, я аплодував особливо палко. Змучений німець перестав грати; вечірка, досягнувши кульмінації, явно добігала кінця.
Через півгодини всі почали збиратися, щоб піти. Будинок спорожнів. Ми з Іреною спостерігали, як фігури, що трохи хиталися, зникли вдалині вздовж паркової доріжки.
«Ти дуже злякалася?» — запитав я, щоб порушити нестерпну тишу.
«Так», — просто й напрочуд спокійно визнала вона. — «Я вже думала, що вони мене вб’ють. Тобто... нас», — поправилася вона.
Наступного дня розпочалася пошукова операція, але вона не дала очікуваних результатів. Партизани, заздалегідь попереджені про небезпеку, уникли пастки. У Красному Бору110 вони обдурили німців, залишивши імпровізований, штучний табір. Вважаючи, що нарешті дісталися до партизанського опорного пункту, німці відкрили шквальний вогонь. Лише через деякий час, зрозумівши, що відповіді немає, вони вирішили підійти ближче. Уламки манекенів, які вони знайшли, все пояснили. Поки нацисти вели героїчний бій з манекенами, основні партизанські сили спокійно відступали з небезпечної зони.
танець кружляючих дервішів; ця традиція, хоча й не була задумана як розвага, перетворилася на популярну туристичну пам’ятку Туреччини — примітка перекладача