Втілити ці мрії в життя можна було б лише за умови перемоги на окремих етапах боротьби. Німці вимагали насамперед знищення єврейського населення, а потім — польського. Це гасло аж ніяк не суперечило прагненням українських фашистів.
Шуцмани з ентузіазмом взялися до справи. Спочатку євреїв зігнали до гетто. Коли все Полісся та Волинь вже були охоплені цією акцією, почалася масова ліквідація за відомими схемами.
І все ж, незважаючи на ретельність, з якою проводилася ця акція, сотням євреїв вдалося врятуватися. Це були, насамперед, ті, хто, передбачаючи свою долю, заздалегідь втік із сім’ями або поодинці вглиб непрохідних лісів.
Коли окупанти вирішили, що «єврейське питання вирішено»126, націоналісти перейшли до наступного етапу — знищення польського населення. Найчастіше використовувалися три приводи: переховування або надання будь-якої допомоги євреям, співпраця з «бандами», тобто радянськими партизанами, та зберігання зброї.
Доходило навіть до вбивств цілих сімей. У той час ще діяли три окремі групи: «бульбовці»127, «бандерівці»128 та «шуцмани». Через кілька місяців ця розрізненість зникла — влітку 1942 року вони всі вже змішалися. Згодом багато «шуцманів» почали діяти самостійно, перейшовши на власний «розрахунок». Офіційна служба у німців їм не подобалася. Багато хто з них втік до лісу, забравши з собою зброю, боєприпаси та все, чим їх спорядив «Великий Рейх». Лише в лісі перед ними відкривалася повна, нічим не обмежена свобода. Більше не потрібно було виконувати обов’язки поліцейського пса — можна було йти, куди око дивиться, вбиваючи й підпалюючи на славу «самостійної».
13 листопада 1942 року сталося перше масове вбивство польського населення. Жертвами цього звірства стали всі без винятку мешканці села Оборки129.
Це було невелике село, розташоване за тридцять кілометрів від Пшебраже, в якому мешкало кілька тісно пов’язаних між собою родин з однаковими прізвищами: Домалевські, Трусевичі та Шпрінгли.
Це село, розташоване далеко від великих міст і доріг, стало ідеальним притулком для євреїв-бродяг та радянських солдатів, які втекли з німецького полону. Тому з самого початку окупації Оборки перетворилися на перевалочний пункт на шляху до лісу.
Шуцмани та їхні поплічники швидко вийшли на слід зв’язків мешканців Оборок із людьми з лісу. 11 листопада у селі з’явилася група з кількох десятків чоловіків, які представилися радянськими партизанами. Вони ввічливо попросили частування і, пообідавши, вирушили в дорогу. На прощання вони попросили нікому не повідомляти про їхнє перебування — ані поліції, ані людям із лісу.
Мешканцям Оборок цей візит здався вельми підозрілим. Адже вони знали всіх євреїв, втікачів-військовополонених і радянських партизанів, які перебували в радіусі багатьох кілометрів, але обличчя цих людей були їм зовсім незнайомі. Зрештою вони дійшли висновку, що це, ймовірно, якийсь загін, що нещодавно прибув у ці краї.
Два дні минули без особливих подій. На третій день до Оборок прибуло кілька десятків шуцманів із Колок та Цумані130. Їм командували Сачковський, він же Сачко, комендант поліції в Колоках, та Кішко, комендант поліції з Цумані.
Вони заарештували всіх чоловіків — загалом сімнадцять осіб. Лише Тадеушу Трусевичу та одному з Домалевських вдалося втекти до лісу131.
Комендант поліції Кішко, колишній вчитель із Чернижа132, побивав усіх заарештованих по одному, одного розстріляв на місці. Решта шістнадцятьох були депортовані до Цуманя.
У селі залишилися лише жінки та діти. П’ять жінок вирушили до Цуманя, щоб дізнатися про долю заарештованих.
Тим часом, 15 листопада, кілька десятків шуцманів знову напали на село. Вони наказали всім зібратися у квартирі Францішека Трусевича.
«Жінок з дітьми», — пояснили вони, — «треба переселити до більшого села, бо тут починають розгулювати банди».
Коли в будинку зібралося близько п’ятдесяти осіб, шуцмани вивели їх невеликими групами до сусіднього сараю. Який став місцем страти.
Того дня з Цуманя повернулися чотири жінки. Одна з учасниць делегації, Станіслава Трусевич, залишилася в Цумані ще на кілька днів. Поліцейські пояснили прибулим, що всіх мешканців села було переселено до Рудників133 задля їхньої безпеки і що вони теж не можуть залишатися в Оборках.
остаточне вирішення єврейського питання, Endlösung der Judenfrage, расова політика уряду нацистської Німеччини щодо євреїв; під евфемізмом «остаточне вирішення» малося на увазі повне знищення єврейського населення — примітка перекладача
озброєна організація українських націоналістів, УНРА, Українська народно-революційна армія, «Поліська січ», що існувала на території Волині та Полісся рейхскомісаріату «Україна» нацистської Німеччини з серпня 1941 до 1944 року; спочатку створювалася як організація української націоналістичної міліції; відзначилася вбивствами місцевих жителів, зокрема тих, хто надавав допомогу радянським партизанам і переховував євреїв, а також їхніх родичів; займалися конвоюванням до таборів смерті та вбивствами, охороною залізниць від нападів партизанів і боротьбою з партизанськими загонами, виконанням поліцейських функцій на окупованих територіях тощо — примітка перекладача
українські націоналістичні повстанці, активісти ОУН(б) та бійці УПА; відзначалися масовим терором проти мирного населення, антипартизанськими акціями, після війни займалися вбивствами вчителів і фахівців, «нелояльних до української ідеї», та їхніх сімей, знищенням житлових будинків, майна підприємств, колгоспів і радгоспів; служба безпеки; у сучасній Україні на законодавчому рівні визнані борцями за незалежність і героїзуються — примітка перекладача
Obórki, колонія у гміні Колки Луцького повіту Волинського воєводства, нині на території Луцького району Волинської області України — примітка перекладача
врятувався також Фелікс Трусевич, Feliks Trusiewicz, який згодом став інженером і співробітником хімічного факультету Вроцлавського університету, письменником, автором мемуарних книг про історію та культуру поляків на Волині, де детально описував події — примітка перекладача
Czernyż, нині село в Маневичському районі Волинської області України — примітка перекладача