У Рудниках їх замкнули в будинку одного з місцевих господарів, українця. Обставини, що супроводжували «переселення», здалися жінкам вельми підозрілими. Зофія та Леонарда Трусевич, як, втім, і Марія Липинська з Оленою Шпрингель, ще дорогою до Рудників зорієнтувалися в деталях цієї операції. Шуцмани загадково посміхалися й не відповідали на запитання про долю та місцеперебування решти жінок.
Увагу полонянок привернула дивна поведінка господаря з Рудників. Цей вже літній українець явно хотів якось обмінятися з ними кількома словами. Нарешті настав відповідний момент.
«Тікайте, інакше вас вб’ють...» — прошепотів він.
Однак про втечу не могло бути й мови. Тієї ж ночі жінок затягли до сусіднього сараю...
Єдина мешканка Оборок, що залишилася в живих, — Станіслава Трусевич — після повернення побачила лише руїни рідного села. Не знаючи, що сталося з іншими жінками, вона вирушила до Рудників, де мешкав її давній знайомий, українець. Господар зустрів її з жахом в очах.
«Ти не можеш тут залишатися ні хвилини», — попередив він її, — «якщо тебе знайдуть у моєму домі, вони вб’ють усю мою родину...»
Тікати, але як, куди?! Селянин почухав свою щетинисту бороду.
«Треба щось придумати», — розмірковував він уголос. — «Ольго!» — гукнув він до дружини. — «Дай їй хліба й молока, а я запряжу коней.»
Вночі, коли навіть найтихіший скрип воза лунав луною по всій околиці, з дотриманням максимальної обережності Станіславу Трусевич було перевезено до села Богуславка134 і передана під опіку якогось господаря, теж українця.
«Дякую вам, дякую», — казала вона зі сльозами на очах селянину з Рудників, який від’їжджав.
«Ну нічого, нічого, не плач...» — втішали її. — «Усе буде добре, не бійся...»
Важко було повірити, що, рятуючись від українців, вона знайшла притулок саме у українців. Отже, ставлення людей визначалося не належністю до певної національності. Станіслава Трусевич ще раз переконалася в цьому.
Через кілька днів господар повідомив своїй підопічній, що вона більше не може залишатися в селі. Ще тієї ж ночі жінка вирушила в чергову подорож до села Сильне135 і була передана під опіку наступного українця.
«Не хвилюйся», — втішав її по дорозі селянин. — «Цей Козак, до якого ми їдемо, — порядна людина. Він із цими...» — тут він на мить замовк, ніби підбираючи досить образливе слово, — «він із цими бандитами не має нічого спільного».
Українець на прізвище Козак справді виявився чесною людиною. Уся його родина переймалася долею Трусевич. Радили, що з нею робити. Було зрозуміло, що довго її в селі не сховаєш.
«З дому її ж не виженеш», — пояснював Козак дружині, коли та починала нервувати.
«А я що, це кажу?» — обурювалася вона. — «Собаку не виженеш, коли у дворі вовки!»
Завдяки гостинності та мужності козаків Трусевич прожила у них аж до самої весни. Потім її перевезли до Пшебраже. Так, завдяки самовідданості та допомозі кількох українських родин, врятувалася одна з небагатьох свідків вбивства в Оборках. Виявилося, що жоден із заарештованих чоловіків не вийшов живим з рук коменданта Кішка. Разом із ними тоді загинули троє радянських партизанів. Вони могли чинити опір. Однак, знаючи, що їхній опір під час арешту може знищити все село, вони дозволили себе захопити без бою.
Репресії проти польського населення посилилися. Незабаром шуцмани та бандерівці звернули увагу на інтелігенцію. Серед заарештованих в Оборках був нотаріус Зімон, який здійснював розвідку для радянських партизанів.
Напередодні Різдва кілька осіб увірвалися до будинку колишнього секретаря комуни Колки. Вони вивели його з дому без жодних пояснень. У той самий час інші бандити витягли з квартири двох шанованих вчителів із Колки: Міхальського та Януша Косяка. Усі троє зникли назавжди.
Це були перші злочини, скоєні шуцманами та бандерівцями в районах Пшебраже, Колока, Луцька та Ківерців. Невдовзі подібні події відбулися по всьому Поліссі та Волині.
Досі подібні інциденти траплялися спорадично; їхньою причиною були правдиві чи неправдиві звинувачення у співпраці з партизанами, у переховуванні євреїв або у заподіянні комусь шкоди в минулому.
Так настала сувора зима 1942 року. Три тижні падав густий, пухнастий сніг, вкриваючи свіжовигорілий попіл від спалених будинків метровим шаром. Нарешті визирнуло сонце, повітря немов заспокоїлося, і на кілька місяців над Волинню запанувала різка, колюча тиша. Це були благословенні дні миру, тихі ночі, що не порушувалися світлом багаття. Десь на сході радянські війська вели запеклі бої.