Старі селяни, які вміли оцінити роль і якість цих «іграшок», широко розплющили очі від подиву й радості.
Того вечора Мунек і Зігмус приступили до виконання своїх обов’язків. На брифінг вони прибули озброєні до зубів. Вони з гордістю заявили своєму вузькому колу колег, що у них є ще більше таких «перлин».
«Усі бажаючі можуть приєднатися до нас. Ми роздамо зброю безкоштовно.»
Багато хто зголосився добровольцями, переважно юнаки. Серед них були мій інший брат, Владек, Едек Синицький, Зігмус Ковальський та багато інших. За кілька днів до них приєдналися Альберт Василевський, Станіслав Ольшевський та Францішек Житкевич. Це вже був досить великий підрозділ. Тим часом, як з’ясувалося, основний арсенал, закопаний у мурашниках і затоплений у болоті, залишився недоторканим. Нарешті, Зігмус і Мунек розкрили свою таємницю — потреба в обороні зростала, і їм доводилося задіювати резерви.
Село перетворилося на фортецю, але таку, яку через велику й постійно зростаючу кількість жінок і дітей можна було легко зруйнувати за допомогою регулярних військ.
Приховувати наявність зброї, що належала німцям, було неможливо. Перша ж атака бандерівців би все викрила. Українські фашисти швидко доповіли б про це своїм покровителям. Село не могло перетворитися на типовий партизанський загін: мобільний, що постійно змінює базу. Виникли тисячі побоювань щодо можливості збереження Пшебраже як озброєної бази. Треба було якось обдурити німців, тобто отримати їхній офіційний дозвіл на зберігання хоча б кількох гвинтівок, не розкриваючи при цьому факт наявності у села власної зброї, яку німці неодмінно негайно конфіскували б. Зброю та гранати витягували з мурашників, боєприпаси добували з боліт. Усе ретельно оглядали, чистили й розподіляли серед найбільш довірених осіб. Тепер потрібно було якомога швидше провести дипломатичні переговори з німцями, щоб з’ясувати їхнє ставлення до цього питання.
На зборах старійшин Пшебраже було вирішено направити з цього приводу офіційну делегацію до Йески, окружного сільськогосподарського інспектора в Ківерцях. Він був родом зі Східної Пруссії, а його мати, як казали, була полькою, що вселяло певну надію.
Ніхто не був упевнений, чи правдиві ці чутки, адже Єске не розумів польської мови й завжди користувався послугами перекладачів. Одним із них був вчитель із сільськогосподарської школи в Тростянці, Місь, іншим — вчитель із колонії Чолниці144, Яцковський.
До складу делегації увійшли обидва перекладачі: мешканець Пшебраже Людвік Малиновський145, який досконало володів німецькою мовою, та Вінцентина Яцевич, вчителька із Загайника, яку в народі називали «пані Вінцією».
Аргумент про те, що польському населенню потрібна армія для захисту від банд українських націоналістів, делегати не могли брати до уваги, оскільки це суперечило б основній політиці окупанта в Україні: divide et impera146. Засліплюючи українців обіцянками про вільну Україну, німці намагалися всіма способами нацькувати один народ на інший, щоб легше досягти своїх цілей.
Невідомо, чи допомогло Йеске його наполовину польське походження, чи спрацювало тут заступництво двох перекладачів, їхня красномовність і дипломатичні таланти, чи, можливо, німець зробив це для того, щоб ще більше роз’єднати українців і поляків, настільки, що погодився на прохання мешканців Пшебраже.
«Цим уповноваженим представникам села Пшебраже дозволяється використовувати цю зброю для боротьби з лісовими бандами, що діють на шкоду Великому Рейху», — написав він на аркуші паперу.
Коли документ опинився в руках Малиновського, делегати поспішно розійшлися, щоб рішення випадково не було скасовано. На складі їм видали п’ятнадцять старих гвинтівок, вкритих пилом і поїдених іржею. Це були музейні експонати, які не чистили з незапам’ятних часів. Однак стверджувалося, що вони отримали п’ятнадцять одиниць зброї, і це було найголовніше.
Дозвіл Єске став сигналом до того, щоб витягнути з ям і затишних куточків усе, що ще могло стріляти.
Підступне вбивство тринадцяти осіб у Добра147 та подальші напади подвоїли пильність мешканців. Тепер вони відкривали вогонь по будь-кому, хто наближався на відстань пострілу. Кожного вважали бульбовцем, шуцманом або шпиком. Люди не визнавали жодних винятків. Позбавлені контактів із навколишнім світом, вони не вірили в існування будь-якої партизанської діяльності. Будь-кого, хто перебував у лісі зі зброєю в руках, розглядали як ворога.
Czołnica, що нині розташована у Ківерцівському районі Волинської області України — примітка перекладача
Ludwik Malinowski, псевдонім «Лев», „Lew”, — польський легіонер, командир цивільної оборони Пшебраже, партизан Армії Крайової, офіцер Польської армії, поручик, цивільний комендант і голова ради старійшин, органу самоврядування Пшебраже; у 1950-х роках був заарештований Управлінням безпеки, Urząd Bezpieczeństwa, за приналежність до Армії Крайової та на підставі фальшивого звинувачення у шпигунстві на користь ФРН — примітка перекладача