У цій ситуації рано чи пізно мали статися трагічні помилки. Практично напередодні подій у Добра, 11 квітня 1943 року, група радянських партизанів у складі шести осіб увійшла до будинку Юліана Словиковського, який проживав у Загайнику, селі, розташованому неподалік від Пшебраже.
Хтось із сусідів помітив, що біля будинку Словиковського перебувають якісь сторонні люди, і негайно повідомив про це самообороні в Пшебраже. Ні в кого не викликало сумнівів, що невідомі люди — це бульбовці, які прийшли вбивати й грабувати. Кілька десятків озброєних мешканців Пшебраже помчали до Загайника. Вони оточили будинок Словиковського, чекаючи, поки «банда» вийде з помешкання.
Коли партизани з’явилися на дорозі, несучи хліб, молоко та відро картоплі, хтось із мешканців Пшебраже вигукнув:
«Кидайте зброю!»
Росіяни миттєво опинилися в канаві. Попереджені Словиковським про те, що в околицях перебувають «бульбовці», вони були переконані, що натрапили саме на них. Бій тривав недовго. Партизани стали жертвою фатальної помилки. Знайдені при загиблих документи все пояснили. Звістки про існування партизанів, які досі сприймалися з недовірою, виявилися правдою, причому правдою, підтвердженою за таких трагічних обставин!
Після цього випадку захисники Пшебраже стали обережнішими. Виявилося, що не всі, хто з’являється в околицях Пшебраже, є прихильниками Бульба. Проте усвідомлення постійної загрози ще не раз викликало помилкові тривоги. Напередодні мого від’їзду з Карасіна та наступного дня після описаних подій у Загайнику знову надійшла звістка, що в село Комарівка148, розташоване за два кілометри від Пшебраже, вторглася сильна банда бульбовців.
Наші сусіди з Комаровки на той час уже не були беззахисними. Оточені з трьох боків лісами, вони мали зв’язок із Рафалівкою149 та Гавчицями150, розташованими за кілометр від них, через осушені, колись дуже болотисті луки. З проявами українського націоналізму вони зіткнулися вже значно раніше. Почалося все з таємничих зібрань місцевих українців, співу провокаційних пісень, пострілів з-за рогу, а закінчилося організованими нападами.
Взимку 1943 року троє мешканців Комаровки: Еміль Копій, Казімеж Савицький та Вілеслав Копій, відвезли сіно до лісництва, розташованого неподалік від Секериць, де мешкав український лісник «Анасіо» — Ліхоцький, який здійснював нагляд за вирубкою дерев у навколишніх лісах. Товариші Савицького почали скидати сіно, а він сам попрямував до помешкання лісника. Він зупинився у передпокої. З кімнати долинали галас збуджених голосів, крики та сміх. Хтось співав українську пісню, зміст якої пророкував смерть усім полякам.
Савицький завагався. Адже йому належало увійти до лігва вбивць. Щоправда, на той час ще ніхто з мешканців Комарівки не постраждав від сусідів із навколишніх українських сіл, але звістки про дедалі частіші вбивства доходили до всіх. Можливо, саме сьогодні настала черга Комарівки, а тут проводять бойову нараду, підбадьорюючи себе горілкою?
Ці тривожні думки перервав сам лісник; він вийшов у передпокій, побачивши хлопчиків, які скидали сіно під навіс дров’яного сараю.
«О, Казік!» — вигукнув лісник і зніяковів. Він почервонів, розігрітий алкоголем. — «Заходь!» — Він широко відчинив двері. З приміщення потягнуло димом і парами спиртного.
Перше, що помітив Савицький, — це велика бочка. Якийсь п’яний чоловік, зануривши руку по лікоть, діставав з неї огірки.
Поруч, на табуреті, стояла пляшка каламутного самогону, буханка хліба, шматки сала та надкушені цибулини. Навколо цієї «трапези» на соломі сиділи шестеро молодих людей і дівчина, яку одночасно обіймали двоє молодих чоловіків.
«А хто це такий? Що він тут шукає?» — невдоволено пробурмотів той, хто діставав огірки.
Казік швидко окинув поглядом лісника. Йому ще вдалося вловити багатозначний погляд, який «Анасіо» кинув тому, хто запитував. Він сидів, наче на голках. Відвернувшись від вікна, він не бачив, чи встигли вже товариші розібратися з сіном. Нарешті він встав.
«А ти куди?» — кинув високий хлопець із віспою й підвівся на одне коліно. Казік уже поглядав на вікно, оцінюючи відстань до стрибка, але лісничий із відважною невимушеністю плеснув того по спині:
«Мовчи, це не твоя справа!»
Він вийшов із Савицьким у двір. Віз уже під’їжджав до воріт. Вони невимушено попрощалися з лісником, заскочили на віз і рушили. Казик озирнувся. Лісник стояв на місці й довго дивився їм услід, поки вони не зникли з поля зору.
Rafałówka — польська колонія, що нині не існує, у Ківерецькому районі Волинської області України; до 17 вересня 1939 року входила до складу Луцького повіту Волинського воєводства в Польщі — примітка перекладача