Комаровка входила до складу сільської громади в Гавчицях — українського села з явно націоналістичними настроями. Колись Вілеслав Копій був викликаний до старости. Як мешканець польського села, він вирішив не йти до Гавчиць з порожніми руками. Тому він взяв гвинтівку та кілька гранат. Гвинтівку він сховав неподалік від села, а з гранатами в кишені увійшов до будинку старости. Староста був дуже нервовим, раз у раз визирав у вікно і в якийсь момент вийшов із кімнати. Як тільки за ним зачинилися двері, з кухні визирнула його дружина. Вона була блідою, заплаканою й схвильованою.
«Тікайте! Будуть стріляти!» — вигукнула вона.
Вілеслав поглянув у двір. У воротах сараю з’явилося кілька озброєних бульбівців. Не було ані хвилини на роздуми. Він вбіг до кухні, кулаком вибив скло й перекинув ноги через підвіконня. Встав на товсту обшивку стіни, підтягнуту прямо під вікно. Стрибнув. Біг, пригнувшись уздовж стін хатин і будівель, чекаючи пострілів.
Однак ніхто його не переслідував. Ті ще не наважувалися на гучну розправу, на перестрілку серед білого дня. Коли нарешті Копій відчув у руці твердий приклад гвинтівки, він заспокоївся. Він швидко йшов у бік свого села, оминаючи головну дорогу та лісові стежки. Він побоювався засідки. Промоклий до нитки від снігу, що сипався з гілок ялин і ялиць, він благополучно дістався до своїх.
Відтоді Комарівка постійно не спала ночами. По дві сім’ї збиралися в одній хатині, чоловіки по черзі несли нічне чергування. Часто бачили загони бульбовців, які прослизали в бік Озера151 та Тростянця.
Поспіхом почали збирати зброю. Основу озброєння склали кілька мисливських рушниць, що збереглися ще з довоєнних часів. У результаті ретельних пошуків уже в перші місяці оборонних боїв Комарівка мала у своєму розпорядженні вісімнадцять гвинтівок, кілька пістолетів-кулеметів, один РКМ152 та значну кількість гранат. Коли одного разу поширилася звістка, що восени 1939 року директор школи в Рафаловці кинув у ставок неподалік від Гавчиць кілька гвинтівок, загублених польськими солдатами, було негайно вирішено їх дістати. Ставок знаходився в безпосередній близькості від націоналістичного села, що посилювало небезпеку й вимагало особливої обережності. Холодної квітневої ночі було вирито рів довжиною в кілька метрів, що з’єднував ставок із дренажною канавою. Вода швидко стекла. Вранці виявилося брудне дно та безліч різних предметів, що лежали там з незапам’ятних часів. Озброївшись баграми, люди систематично прочісували холодний бруд. Раптом залізо загуркотіло об залізо. Була знайдена перша рушниця. Друга рушниця, виявлена приблизно через дюжину хвилин, завершила пошуки. Дві рушниці стали чудовою нагородою за нічну працю.
Спільна загроза та однакова потреба у зброї й боєприпасах тісно пов’язували Комарівку та Пшебраже. Кілька місяців по тому, під час масованих атак бульбівців на Пшебраже, лише Комарівка витримала натиск. Влітку та восени кількість біженців, що прибували туди, зросла до 1500 осіб, і село стало найважливішою ланкою в розгалуженій системі оборони Пшебраже. Охоронці обох центрів підтримували прямий контакт і контролювали територію аж до Рафаловки.
І цього разу, коли надійшла звістка про те, що до Комарівки вторглися бульбовці, було оголошено тривогу. Усі, хто мав зброю, побігли до призначеного місця, звідки, розділившись на групи під командуванням Францішека Житкевича, вирушили на допомогу до Комарівки. Село оточували з трьох боків. «Ворог» помітив цей маневр і відкрив вогонь по членам самооборони. У відповідь на «банду» обрушився град куль.
Однією з груп командував директор школи Станіслав Бохневич. Коли відстань до «ворога» зменшилася, він розпочав переговори:
«Здавайтеся, бульби, а то ми вас, як щурів, перестріляємо!» — вигукнув він, склавши долоні у трубу.
«Ах ти, негіднику, для тебе бульби й партизани — одне й те саме?», — почув він у відповідь.
Непорозуміння було швидко з’ясовано, без людських жертв. Невідомий загін, якого прийняли за «бульбовців», виявився загоном радянських партизанів. Про це негайно повідомили іншим групам, які саме готувалися до фронтального штурму.
Кілька десятків одиниць зброї, технічний стан якої залишав бажати кращого, не гарантували Пшебражу повної безпеки. У зіткненні з чисельнішою та добре озброєною бандою у них не було шансів на перемогу. Село простягалося на багато кілометрів, і раптова атака на одному фланзі могла вирішити результат битви в одну мить.
Jezioro, нині село у Ківерецькому районі Волинської області України — примітка перекладача