Командування Пшебраже знало про ці слабкі місця. Єдиним виходом було оточити село загородженнями з колючого дроту, створити кільцеву оборону. Однак радіус такого кільця був би величезним, і для його укріплення знадобилося б залучити багато людей.
На той час це було ще неможливо. Тому було вирішено поки що оточити загородженнями все село. У разі нападу мешканці Пшебраже та навколишніх сіл мали втікати за межі загороджень.
Колючий дріт доставляли звідусіль, звідки тільки можна було. Найбільше її знаходили в лісах, де в 1941 році проходили лінії опору Червоної армії. У результаті цих робіт центр села був оточений смугою загороджень шириною в кілька метрів. Усередині різними способами зміцнили основні сили оборони.
Нові та незвичні умови життя села, яке розросталося з кожним днем, змушували переосмислити чимало адміністративних питань, що випливали з ситуації, що склалася. Попередня організаційна структура села виявилася недостатньою. Було обрано командування та цивільну владу Пшебраже. Головним з адміністративних питань одноголосно обрали Людвіка Малиновського. Організацію самооборони доручили Зигмунту Нестеровичу. Були також призначені командири постів, розгорнутих на околицях села. Їхня роль у перші місяці оборони обмежувалася контролем. Справжніми командирами вони стали лише тоді, коли пости розрослися до складу повних рот.
До Пшебраже я приїхав лише двадцятого квітня. Після двох років відсутності я вперше провів свята вдома.
У день мого приїзду в квартирі мого батька зібралися старійшини села та табору. Тільки тут і тільки зараз я почув трагічні розповіді про всі вбивства, скоєні фашистами в навколишніх селах, поселеннях і лісових куточках. Почала сипатися низка назв сіл, прізвищ знайомих мені людей. Того вечора я також дізнався про всі оборонні заходи Пшебраже — від історії здобуття зброї до планів спорудження укріплень.
Через кілька днів відбулася нова нарада. Цього разу мені запропонували очолити самооборону. Щоправда, село вже давно обрало командира, але Нестерович був уже літньою людиною і не міг впоратися з новими, дедалі складнішими завданнями. Після певних вагань я зважився й прийняв цю пропозицію. Тоді я навіть частково не усвідомлював, яку величезну відповідальність беру на себе.
Про те, що, беручи на себе командування обороною, я водночас у певному сенсі виконую наказ партизанських командирів та інспекції Армії Крайової в Луцьку, я розповів лише найнадійнішим людям.
Я в загальних рисах розповів їм про свої контакти з «лісовими», наголосивши, що для мене дуже важлива співпраця з Пшебраже, яка може полегшити партизанам пошук надійних провідників та отримання необхідної інформації з Луцька та Ківерців.
Я чітко бачив, що ці одкровення не всім припали до душі.
«Краще вже самим себе закопати. Якщо німці дізнаються про нашу співпрацю з партизанами, вони спалять нас за один день. Вони розправляться з нами швидше, ніж бульбовці.»
Такий результат був цілком імовірним. З іншого боку, я розумів, що ми не можемо ізолюватися, що нам потрібно шукати союзників. Цими союзниками могли бути лише радянські партизани. Тому я й сказав відкрито:
«Нам треба на когось покластися, і цим кимось можуть бути лише партизани, розумієте?»
Вони скептично кивнули.
«Тут було кілька партизанів, але п’ять-шість осіб — це мізерна сила.»
«Ви їх ще побачите». — Я загадково посміхнувся, що справило певне враження.
«Ви — командир», — підтримав мене один із них, — «робіть так, як вважаєте за потрібне».
Перш ніж офіційно приступити до виконання своїх обов’язків, я хотів повернутися до Карасіна й поспілкуватися з «Максом» та «Магометом».
Однак поки що, на другий день свят, я вирушив до Рафалівки. Я знав, що для досягнення поставленої мети мені знадобиться ширша підтримка, тому попросив про зустріч інженера Тадеуша Риковського153, ми вдвох вирушили до Рівного154, який донедавна був начальником нинішнього коменданта Рафаловки — Аполінарія Оліви155, колишнього лісника в лісах графа Єзерського156.
Рафалівка розташовувалася в безпосередній близькості від залізничної лінії Ківерці — Рівне157, а отже, це було ідеальне місце для партизанських диверсійних загонів; у будь-якому разі, вона могла стати важливою ланкою в диверсійній мережі, яку створював «Макс». Незадовго до цього мені сказали, що в цьому маленькому селі вже є своя самооборона, нечисленна, але чудово озброєна. Командиром усього загону був, можливо, не надто досвідчений, тридцятирічний Аполінарій Оліва. У нього була дивна звичка обвішуватися всілякою зброєю: гранатами, пістолетами й автоматами. Його масивна статура та ця кількість зброї створювали грізний і суворий вигляд. Таким він і здався мені, коли в компанії своїх соратників Альберта Василевського, Тадеуша Риковського та Єжи Татарковського я переступив поріг його будинку. Треба визнати, що Оліва вмів успішно використовувати своє озброєння і в наступних боях виявився сміливою людиною, яку всі обожнювали й яка користувалася загальною повагою. Ми знали один одного поки що лише з вигляду, але Владек і Альберт були його однолітками, тому розмова швидко набула характеру дружньої бесіди.
Tadeusz Rykowski, псевдонім «Ройко», „Rojko”, інженер-лісівник, партизан, поручик, польський партійний і державний діяч, заступник державного секретаря у відомствах, пов’язаних із лісовим господарством — примітка перекладача
місто з 1921 по 1939 роки входило до складу Польщі як повітовий центр Волинського воєводства — примітка перекладача
Apolinary Oliwa, залишив історичні свідчення про події 1943 року; літературно опрацьований щоденник у вигляді книги «Gdy poświęcano noże» було видано через 30 років, у 1973 році, проте цензура в ПНР сильно спотворила рукопис; повні та непіддані цензурі спогади вийшли друком ще через 40 років, лише у 2013 році — примітка перекладача
засновник династії, Ян Непомуцен Павло Франциск Єзерський (Jan Nepomucen Paweł Franciszek Jezierski), був членом польського парламенту, Сейму, займаючи явно проросійську позицію, за що неодноразово отримував погрози розправи, і кілька разів ледь не був викинутий з вікна будівлі парламенту — примітка перекладача
Równe, нині адміністративний центр Рівненської області України; національний склад до окупації: 56 % — євреї, 26 % — поляки, 8 % — українці, 8 % — росіяни, 2 % — білоруси та інші національності; згідно з переписом населення 2001 року євреї та поляки разом становили менше 1 % населення: перші — через майже повне знищення, другі — через вивезення на примусові роботи до Третього рейху — що здійснювалося окупаційною адміністрацією за участю українських націоналістів; також на чисельність других вплинула депортація польського населення до ПНР — примітка перекладача