«Небагато» — я пожартував, згадуючи про недалекоглядність «Макса». — «Середнього зросту, обличчя витягнуте, блондин. Не знаю, як ви з ним порозумієтеся, бо він не терпить самогону!»
«Не біда», — пробурмотів «Макс», запам’ятовуючи подробиці. — «Вип’ємо самі, з цим немає проблем. Завтра їду до нього.»
«Поки що його немає в Пшебраже.»
«А де його знайти?»
«До сьогодні він працював лісником у Карасині, а через два дні повернеться, щоб прийняти командування...»
«Та годі тобі!» — радісно розсміявся «Макс».
«І ще одне: вже деякий час я є членом польської підпільної організації. Хотів би дізнатися, яка ваша позиція з цього питання.»
«Нам це не заважає», — відповів «Макс». — «Гадаю, що після того, як ми влаштуємося в околицях Пшебраже, ми подумаємо про налагодження зв’язків із цією організацією. Ти вже знаєш, які її цілі та завдання?»
«Організовуватися, збирати зброю, а головне — навчати людей диверсійній справі.»
«Правильно. Гадаю, за умови належної конспірації у вас є шанси виконати ці завдання. Нам потрібно співпрацювати з вами. Разом нам буде легше.»
Розмова затягнулася до пізньої ночі. Ми обговорили низку додаткових обставин, пов’язаних із моїм несподіваним підвищенням. Часу в нас було мало. За кілька днів я мав зникнути з Карасіна.
«Послухайте», — раптом згадав я, — «у мене проблема з Іреною. Я ж не можу її тут залишити...»
«Якщо вона не боїться і має міцні ноги», — сказав, замислившись, «Макс», — «ми можемо взяти її до загону».
«Я поговорив з нею. Вона сказала, що піде з великим задоволенням. Це хоробра дівчина.»
«Ми заберемо її, у нас їй буде добре. Вона гарненька, це правда, але хлопці знають, як поводитися...» — закінчив «Магомет».
«Дякую вам!» — Я зрадів такому сприятливому повороту подій.
Через два дні я вже був готовий до від’їзду. 8 травня 1943 року я попрощався з Ядешкою та Іреною й вирушив до Пшебраже. По дорозі я вирішив зайти до брата, який мешкав у Луцьку.
Юзек чекав на мене, ніби передчував, що я до нього приїду. Дізнавшись про мої наміри, він дуже зрадів. Це була чудова нагода поєднати мою роботу з завданнями таємної організації. Він розповів мені про поточні завдання організації та дав багато важливих вказівок.
Я застав Пшебраже в жалобі. Саме цього дня поховали сімнадцятьох людей, убитих бульбовцями у селі Острів158.
Цей жахливий злочин заслуговує на окрему розповідь.
У зв’язку зі зростаючим припливом населення до Пшебраже виникли величезні труднощі із забезпеченням продовольством. Місцеві мешканці ділилися з біженцями тим, що мали, але загалом цього було небагато. Не вистачало борошна, картоплі, жиру. Найсміливіші вирушали великими групами до сусідніх сіл за покупками. Звістки про вбивства польського населення не могли їх відлякати — голод був сильнішим. Одна з таких експедицій вирушила за тиждень до мого прибуття. Група з двадцяти осіб — чоловіків і жінок — вирушила на возах до маєтку Четвертня159, розташованого за двадцять кілометрів від Пшебраже. Успішно діставшись до місця, вони завантажили на візок картоплю й вирушили назад.
Перед Островом їм перегородив дорогу молодий, мабуть, сімнадцятирічний хлопець, озброєний гвинтівкою. Він став на дорозі й впевненим голосом наказав зупинитися.
Перший візок вез Домінік Ковальський. Не замислюючись, він зійшов з воза і підійшов до підлітка, пообіцявши собі, що добряче його відлупцює. Саме в цей момент із лісу вийшло кілька десятків озброєних людей у чорних мундирах.
«Не бійтеся, ми вам нічого не зробимо», — промовив один із них польською. — «Ви повинні зійти з дороги й почекати, бо в цьому місці ми влаштували засідку на німців. Сховайтеся в цьому будинку», — він вказав на якусь самотню хатину, — «і сидіть тихо, поки ми не прийдемо за вами».
Вони без заперечень зібралися в одній кімнаті. «Чорні» пішли, залишивши двох вартових.
Зачинені в будинку, вони зрозуміли, що потрапили в пастку. Розпочалася драматична нарада. Дехто радив накинутися на вартових, знешкодити їх і втекти, поки не підійшли решта, проте більшість, особливо жінки, виступили проти цього.
«Вони нам нічого поганого не зроблять. Прийдуть і відпустять, ось побачите», — заспокоювали інших.
Минуло кілька годин. Раптом пролунали якісь постріли, і через кілька хвилин двері відчинили.
«Виходьте по двоє!» — крикнув хтось ззовні.
Першими вийшли господарі з Пшебраже: Домінік Ковальський та Адам Бергель.
Ostrów, нині село у Ківерцівському районі Волинської області України — примітка перекладача