У Ольшанських Ковальському дали щось випити. Стався напад, і поранений втратив свідомість на кілька годин. Ольшанські пізніше відвезли його до Вінцентівки160, а звідти українець Лашук переправив його до Пшебраже.
Того ж дня до села приїхали Крупінський і Кобилянський.
Восьмого травня велика група мешканців Пшебраже вирушила на возах до місця вбивства. Загін очолював Францек Житкевич.
У хаті було прибрано, лише погано відмиті плями на підлозі свідчили про те, що саме тут розігралася трагедія. У хатині вони застали жінку з зухвалим поглядом. Вона не хотіла відповідати на запитання, де знаходяться тіла вбитих. Лише коли їй пригрозили смертю, вона вивела їх за сарай і вказала на нещодавно викопане місце.
Група з кількох десятків сміливців пережила під час ексгумації тіл неабиякі емоції. За кілька десятків метрів від місця вбивства з інтервалом у кілька хвилин пройшли потужні загони бульбовців. Якби вони помітили пшебражців, їхня доля була б вирішена. Коли небезпека минула, роботу завершили й повернулися до Пшебраже з тілами вбитих.
У пошуках зброї
Перебуваючи в Карасині, я був практично відрізаний від подій, що розгорталися на Волині з осені 1942 року до ранньої весни 1943 року. До мене доходили лише якісь спотворені звістки про зіткнення з українськими фашистами. Ізольований від світу, я оцінював ці новини за старою, довоєнною міркою: ось, знову якісь суперечки через кордони, якісь давні конфлікти між селами, що врегульовуються тепер «скопом», в ідеально сприятливих для цього умовах воєнного беззаконня.
У Пшебраже я опинився в самому центрі бурхливих подій. Я усвідомлював відповідальність, яка чекає на мене, якщо я погоджуся обійняти посаду коменданта. Але до прийняття цієї посади мене палко переконував інспектор «Адам». Під час однієї з розмов із ним я дізнався, що організація, до якої я належу, має назву «Армія Крайова». Розраховуючи на допомогу організації, яку мені обіцяв «Адам», я зрештою погодився стати командиром самооборони в Пшебраже.
Моїм заступником став Францішек Житкевич. Він походив із Пшебраже. Неприборкана сміливість, любов до найнебезпечніших операцій та організаторські здібності робили Франека Житкевича чудовим кандидатом на роль командира.
Альберт Василевський став ад’ютантом командира й водночас взяв на себе делікатну місію з налагодження контактів із радянськими партизанами. Згодом з’ясувалося, що ми проявили хороше чуття, доручивши Альберту цю місію. Ніхто не вмів так, як він, ладити з партизанами, особливо в той перший період, часто сповнений взаємної недовіри, і ніхто не зміг би зберегти в ще більшій таємниці факти співпраці та взаємодії з ними.
Начальником штабу самооборони став Станіслав Ольшевський. Це було також цінним надбанням для Пшебраже. Його почуття справедливості було для мешканців села та біженців майже приказковим. Його відрізняла повна неупередженість, що в наших умовах була настільки ж важливою, як і боєздатність Пшебраже.
Бойові загони було розширено до чотирьох взводів. За моєю пропозицією інспекція Армії Крайової призначила командирами взводів: Марцеля Житкевича, Тадеуша Мельника, Францишека Малиновського та мого брата Владислава. Це були молоді, сміливі, перевірені люди, здебільшого недавні унтер-офіцери161.
Оскільки, як ми й припускали, у такій великій і різнорідній громаді, якою тоді було Пшебраже, могли виникнути кримінальні та адміністративні проблеми, було створено сільський суд. До його складу увійшли такі чесні та серйозні люди, як директор школи Станіслав Бохневич, священик Юзеф Щипта, Маріан Синицький та інші.
Нове командування рішуче взялося до роботи. Було розроблено план оборони та щось на кшталт «зовнішньої політики». Ми вирішили послідовно дотримуватися видимої нейтральності. Ми хотіли, щоб німці повірили, що ми — група людей, які тримаються осторонь від політико-військових організацій та формувань, і якщо нам уже доводиться брати до рук зброю, то лише для захисту власного життя.
Найнагальнішим завданням для нас був захист населення. Ми вирішили зібрати в таборі мешканців усіх сіл, що перебували під загрозою, не відмовляючи нікому в притулку. Чим більше людей, тим більше труднощів, але й більше шансів на виживання: з багатьох тисяч біженців було легше сформувати численний і повноцінний загін самооборони.
Наш колишній табір, оточений колючим дротом, виявився занадто тісним. Ми розмітили нові лінії укріплень. Тепер настав час копати траншеї та укриття, а також забирати колючий дріт, який досі іржавів у лісі.
Wincentówka, нині село Завітне, Заветне у Ківерцівському районі Волинської області України — примітка перекладача