5 червня 1943 року ми організували першу велику експедицію зі збору населення. Ми вирушили на північ, у бік Колки, за двадцять кілометрів від Пшебраже. Загін, що налічував близько двохсот осіб, супроводжували кілька десятків кінних возів.
Мешканці Таража, Холодниці, Мар’янівки, Рудників та десятка інших менших сіл їхали з нами назад, несучи всі свої речі: їжу, постільну білизну, посуд, тисячі предметів домашнього вжитку, часто абсолютно непотрібних. Також гнали худобу та свиней.
Час від часу десь удалині боязко гуркотів кулемет бандерівців, але ніщо не могло зупинити колону. Я негайно відправляв сильний патруль у напрямку пострілів, змушуючи бандерівців триматися на пристойній відстані. Бандити, однак, не припиняли створювати перешкоди. Біля Раденки162 ми побачили зруйновані залишки мосту, яким мала пройти наша колона. Переправа через річку зайняла багато часу й спричинила велику плутанину. Пройшовши Омельно163, я зітхнув з полегшенням. Тут починалася «наша сфера впливу». Ми раділи, що врятували від смерті стільки людей, які тепер зміцнять нашу оборону. Я дивився на обличчя мешканців Холодниці, Таража та Мар’янівки й бачив їхню радість від запропонованої допомоги, але також і роздуми про власну долю та занепокоєння за свої покинуті ферми.
У другій половині дня ми дісталися до Грушвиці164, невеликого українського села.
Довга колона возів повільно рухалася крізь хмари пилу. Раптом я здригнувся. Поперек полів у наш бік біг якийсь чоловік і подавав нам знаки руками.
«Зупиніть останні вози та ар’єргард!» — крикнув я вперед. Я став разом із десятком озброєних людей на дорозі, чекаючи на того, хто біг. Решта колони поїхала далі.
«Пани!» — кричав здалеку той чоловік. — «Пани, врятуйте нас!»
Нарешті він добіг до нас і, важко віддихуючись, почав говорити:
«В Омельно залишилося кілька польських сімей... Ми побачили вас і хотіли приєднатися, але бульбовці силою нас затримали. Ми загинемо, якщо ви нас не врятуєте. Вони тільки й чекають, коли ви поїдете далі. Допоможіть нам!» — благав він у відчаї.
«Викидайте мотлох з возів, тільки швидше!» — крикнув я хлопцям.
На дорозі зашуміло від ковдр, подушок, тазів, відер та всілякого майна, що падали. За мить ми мчали в бік Омельно. На околиці села я розділив загін на три групи. Дві мали залишитися тут, а одна увійшла в село.
Сонце вже сховалося за лісом, наставали сутінки. Раптом ми почули звуки пострілів.
Ймовірно, група, що увійшла в село, зазнала нападу й вступила в бій. Ми кинулися на допомогу. Ми бігли гуськом, пригинаючись, по пояс занурені в молоду поросль, що розсипалася колосками. Поле, засіяне зерновими, обривалося. Тепер нам належало перейти на наступну ділянку, яка прилягала впритул до самих будівель, але нас від неї відділяла широка смуга сільської дороги. Бандерівці не дрімали. Їхній кулемет бив уздовж дороги, перекриваючи нам шлях до села.
Притиснувшись до землі, я прислухався до звуків куль, що пролітали над нашими головами. Мені здавалося, що бандівець стріляє трохи вище, ніж потрібно. На роздуми часу не було.
«Хлопці», — прошепотів я, озираючись назад, — «я переповзу через дорогу. Якщо я пройду, ви за мною!»
Я висунувся з жита й раптом відчув, що хтось схопив мене за ногу й тягне назад.
Один із хлопців зупинив мене, а сам спритно переліз на інший бік дороги.
«Командире!» — вигукнув він. — «Можна проходити, вони стріляють занадто високо!»
Я впізнав його — це був Зигмунт Синицький. «Цей хлопець завжди має бути першим!» — подумав я із захопленням.
З настанням сутінок перестрілка в селі ставала дедалі інтенсивнішою. Невдовзі вся наша група перестрибнула через дорогу й побігла в бік села. Однак сутичка вже закінчилася. Неподалік від села лежало кілька убитих бандерівців. Це справило на мене велике враження. Я ще не звик до таких видовищ.
Польські родини, що зібралися навколо чотирьох возів, з тривогою чекали на закінчення бою. Якби ми не прибули вчасно, їхня доля була б вирішена заздалегідь.
Наш загін із тридцяти осіб повністю взяв під контроль Омельно. Більше ніхто не чинив опору. Я наказав людям, які врятувалися, сісти на вози й їхати за нами.
Коли ми вже наближалися до Пшебраже, я раптом про щось згадав.
«Синицький, підійди до мене!»
Зигмунт одразу ж з’явився.
«Чому ти тоді зупинив мене на дорозі? Ти знаєш, як це називається у військових статутах?» — я нахмурився.
Omelno — нині село в Ківерцівському районі Волинської області України; у складі УРСР воно називалося Макаревичі, історичну назву було відновлено у 1992 році — примітка перекладача