«Знаю, командире», — відповів він із роззброюючою відвертістю. «Я подумав: якщо мене вб’ють, таких, як я, ще багато, а командир — лише один. Я щойно це зрозумів...»
«Я радий, що ти хоробрий і піклуєшся про свого командира, але в майбутньому будь обережнішим», — я поплескав його по плечу.
«Так точно!» — відповів він, випрямляючись у стійці «смірно».
У Пшебраже панував неймовірний хаос. У поспіху людей, які вижили, та їхнє майно розміщували в окремих будинках. У приміщеннях батьківського дому просто лунало ревіння, вереск, крякання та кудкудакання. Скрізь ходили нові люди, приносили вузлики, мішки, згорнуті речі, подушки та пухові ковдри.
Лише близько півночі запанувала якась подоба спокою. Втомлені цілим днем маршу, боїв та розподілу житла, ми, не маючи сил, впали на стільці.
«Це, звичайно, чудово — зібрати стільки людей», — задихаючись, пробурмотів Житкевич, — «тільки тепер почнуться проблеми. Розселити всіх, нагодувати, забезпечити...»
«Так», — перебив його Альберт, — «за один день із Пшебраже виросло ціле місто. І коли я подумаю, скільки нам потрібно, ну хоча б хліба, у мене паморочиться в голові!»
«Іншого виходу немає. Ми ж не можемо залишити цих людей напризволяще... А від голоду ми не помремо, побачите!» — намагався я їх заспокоїти.
Я розумів, що трохи втішаю і їх, і себе, хоча для цього немає підстав. Я теж знав, що справжні проблеми тільки починаються.
А в Пшебраже з кожним днем ставало дедалі тісніше. Люди стікалися до нас самі або під охороною наших загонів. Ми завжди виходили під потужним супроводом. Все частіше відбувалися запеклі сутички з бандами. Вони заважали нам, як тільки могли, прагнучи роздрібнити польське населення та позбавити його можливості спільної оборони.
Напади ми здійснювали швидко, несподівано, у найнесподіваніші місця. Доки націоналісти встигали зібрати значні сили, село вже було порожнім, майно завантажено на вози, а колону щільно оточував озброєний конвой.
До кінця червня 1943 року села навколо Пшебраже, які перебували під найбільшою загрозою, вже були евакуйовані. Наприкінці місяця ми привезли ще близько трьох тисяч осіб із Колки — невеликого містечка, розташованого на Стирі165. Кількість біженців зросла до неймовірної, як для наших умов, цифри — вісімнадцять тисяч! Незважаючи на це, приплив не припинявся.
Території села вже не вистачало, щоб розмістити всіх. Ми створили нові комітети з опіки, які мали дбати про харчування та розміщення евакуйованих. Наша табірна структура вимагала дедалі більшої організаційної ефективності. Ми вже створювали щось на зразок невеликого державного утворення зі своєю армією, адміністрацією та судовою системою.
Найгірше було з житлом. У кожного без винятку господаря тепер мешкало по кілька сімей, і все одно не всі знаходили дах над головою. Тому ми знову визначили нові межі оборони, а в сусідньому лісі населення приступило до будівництва житлових бараків.
Треба визнати, що мешканці Пшебраже в ті дні продемонстрували справжню громадянську позицію. Трагічні події пробудили в них почуття солідарності, самовідданості й навіть самопожертви. Під час розподілу житла, збору добровільних чи обов’язкових пожертв для постраждалих ніхто не протестував, не кривився, не відмовлявся. З біженцями ділилися всім, що у кого було: борошном, картоплею, молоком, одягом. Усі відчували себе членами однієї величезної громади, яка перебувала під загрозою однієї й тієї ж небезпеки. На карту було поставлено життя, матеріальні питання перестали мати істотне значення. Усі розуміли, що єдиним порятунком є злагода, взаєморозуміння та дисципліна. З цими питаннями у командування ніколи не було проблем.
Був червень. З настанням літа українські фашисти активізували свою діяльність. Звістки про трагедії цілих польських сіл постійно доходили до нас. Життя навколо Пшебраже завмерло, наче після проходження якоїсь страшної чуми. Ми стали єдиним у радіусі багатьох кілометрів скупченням польського населення. Десь далі ще захищалися інші центри самооборони, але на той час ми знали один про одного дуже мало.
Все частіше до нас доходили відомості про запланований напад на Пшебраже. Ми знали, що рано чи пізно має відбутися вирішальна битва. Ми також знали, що чим пізніше відбудеться цей напад, тим більше у нас буде можливостей для ефективної оборони. Наша сила зростала з кожним днем, з’являлося дедалі більше зброї та людей, готових до бою.