«Гаразд, нехай буде завтра біля Яромля. У лісочку біля перехрестя доріг. По троє осіб, без зброї.»
«Згодні.»
Наступного дня в призначений час ми опинилися в домовленому місці. Василевський, Камінський і я прийшли без зброї. За кілька сотень метрів від нас, у кущах і біля дороги Яромель-Юзефін, розташувалася група прикриття з кількох осіб. Серед них був Зигмунт Синицький зі своїм незмінним легким кулеметом «РКМ».
З огляду на попередній перебіг подій, ми були готові до найгіршого. Відразу після прибуття на місце ми виявили, що за нами спостерігає група бульбовців, які сховалися в лісі. Отже, за безпекою посланців стежили обидві сторони.
Від уповців прийшло троє — двоє з попередньої делегації та один, значно молодший за них, із швидким, але водночас похмурим поглядом.
«Я знаю цього хлопця», — прошепотів Альбін Камінський. — «Це Вася Калуж, шкільний товариш Стефана».
«Добрий день.»
«Добрий день.»
«Ну, як там ваші командири, — безтурботно запитав я, — обдумали?»
«Наші командири ніколи довго не роздумують», — відповів молодий чоловік, кинувши Альбіні викличний погляд.
«Ми знаємо про це, знаємо...» — вставив Камінський.
«Вони підтримують вашу пропозицію щодо припинення боїв», — продовжив Вася, не зважаючи на зауваження Камінського, — «і хочуть зустрітися з вами у ширшому колі, щоб детально обговорити умови угоди».
«Ще раз? Це вже втретє, як ми збираємося у повному складі, йдемо вам назустріч, але ваших командирів ще не бачили.»
«Невідомо, чи бачили ви їх», — гордо відповів Васька. — «Може, це не так. А якщо хочете побачити більше, то домовимося про зустріч.»
«Але ми вже зустрічалися...»
«Тут не місце для зустрічей. Давайте зустрінемося в Домашові167.»
Тепер для нас усе стало цілком зрозумілим. Бульбовці просто хотіли заманити все наше командування в засідку. Домашов знаходився приблизно за шість кілометрів від Яромля. Зустріч у Яромлі їх уже не влаштовувала. Ми, звісно, знали, чому. Яромль був розташований у лісі. А в лісі обидві сторони могли б зібрати будь-яку кількість озброєних людей для охорони своїх делегатів. Домашов же лежав серед полів. З великої відстані можна було перелічити всіх людей, що наближалися. Не знаючи сили супротивника, ми мусили б розкрити свої сили ще до початку переговорів.
«Скажіть своїм командирам», — сказав я, роздратований цією нахабною провокацією, — «що вони можуть зустрітися з нами лише тут, у цьому місці. Ми даємо вам три дні на роздуми. Через три дні сюди прийде наш представник, який принесе нам вашу остаточну відповідь. Згодні?»
«Згодні. По одній людині?»
«По одному...»
Отже, третя за рахунком зустріч не принесла очікуваних результатів. Ми поверталися до табору розчаровані й розлючені.
«То цей Вася був шкільним товаришем Стефана?» — запитав я Камінського, згадавши його поспішну інформацію перед початком переговорів.
«Так, вони разом ходили до школи, але не бачилися вже кілька років.»
«Сподіваюся, він не змінився так само, як інші...»
«Про кого ти говориш?»
«Ну, хоча б Сачко-Сачковський. Або Яромелець... Вони повісили своїх дружин. Це факти. Таких фактів можна навести ще багато.»
«Якесь божевілля. Мені це все не вкладається в голові.»
Через три дні ми відправили на домовлену зустріч свого представника. Ним був Стефан Камінський. Він не побоявся піти сам. Він навіть не знав, що кілька хлопців вирушили за ним, щоб чергувати неподалік.
З протилежного боку також з’явився лише один українець: Вася. Вони одразу впізнали одне одного.
«Вася, ти у бульбовців?!» — вигукнув Стефан, вдаючи здивованого.
«Так треба», — відповів Вася українською. Він засунув руку у внутрішню кишеню піджака. Щепан, про всяк випадок, теж засунув руку в кишеню. Але Вася дістав лише листівку. — «Прочитай, і зрозумієш!»
Камінський взяв листівку. У заголовку красувався знайомий йому слоган, надрукований великими літерами: «Смерть ляхам та єврейсько-московській комуні».
Він без слів повернув листівку.
«А як щодо зустрічі?»
«Нехай ваші приїдуть до Домашова.»
«Кажи, що хочеш. Тільки це тобі наказали сказати?»
«Так, саме це.»
«Ну, до побачення, Вася. Передай своїм командирам, щоб вони засунули собі цю затію в дупу. Якщо колись вони знову захочуть заманити нас у пастку, нехай хоча б придумають щось розумніше. На такі дурні витівки нас не зловите. Ми знаємо один одного не перший день.»
Камінський простягнув руку на прощання. Бульбовець завагався, рука Стефана зависла в повітрі.