Через Яромель, невелике українське село, яке відкрито співпрацювало з бандами та було вороже налаштоване щодо сусідніх польських сіл, солдати йшли спокійно, нікого не чіпаючи. Адже вони знали, що командування не потерпить жодних спроб турбувати цивільне населення. Селяни проводжали нас тривожними поглядами з-за прочинених дверей і відсунутих фіранок.
«О, як вони мчать», — сказав, вказуючи вперед, партизан, що йшов у першій парі. — «Шкода, що вони на конях, інакше можна було б цих «героїв» як слід прогнати.»
Дійсно, ми помітили перед собою кількох озброєних вершників, які швидко віддалялися в бік Зофіївки. Невдовзі вони зникли за поворотом дороги.
Однак ми не встигли далеко відійти, як за кілька сотень метрів перед нами з’явився якийсь великий загін. Мабуть, отримавши попередження від кінного патруля, він спритно розійшовся по периметру.
«Усі в канави!»
Дорога спорожніла. Рови по обидва боки дороги заповнилися темними зачісками хлопців, які готувалися до бою. Настала тиша, сповнена очікування. Противник був ще досить далеко і явно не збирався кидатися під наші постріли. Так само, як і ми, він сховався в ровах.
Франтішек Малиновський вийшов на дорогу, щоб краще спостерігати за рухами супротивника. На тому боці, майже в той самий момент, теж з’явився якийсь чоловік. Він зробив кілька широких жестів, запрошуючи підійти.
«Вони запрошують нас на сигарету», — кинув Франк через плече. — «Підемо?»
«А чому б і ні? Але така «трубка миру» може виявитися дуже шкідливою для здоров’я», — відповів я у тому ж дусі. — «Зачекай ще хвилинку.»
Той повторив запрошення. Я вийшов із канави й став поруч із Франтішеком.
«Зачекай», — він зупинив мене рукою, — «я піду сам». — Від хвилювання він говорив пошепки, ніби ті могли нас почути.
Тепер обоє — Франтішек і той — обережно наближалися одне до одного. Відстань між ними дедалі зменшувалася. Вони обмінялися кількома словами, після чого Франтішек обернувся й кивнув мені. Я рушив у їхній бік, намагаючись вгадати, скільки стволів зараз націлено на мене.
Від загону супротивника відокремився другий чоловік — невисокий і кремезний. Він ішов у мій бік.
Я прийшов на місце зустрічі першим. За хвилину до нас підійшов незнайомець і простягнув руку:
«Капітан Дубов», — представився він.
«З якого загону?»
«Медведєва168.»
«Цибульський. Комендант Пшебраже.»
Знайомство було налагоджено. Це була моя перша зустріч із радянськими партизанами після повернення з Карасіна. Обидва загони вийшли зі схованки.
Після короткої розмови з капітаном Дубовим ми домовилися про дату наступної зустрічі — 20 червня.
Ми вже відмовилися від подальшого походу. Радянський загін рушив у бік Великого Лісу169, а ми повернулися до Пшебраже.
Отже, мої спроби налагодити зв’язок із радянськими партизанами, які діяли в районі Пшебраже, увінчалися успіхом цілком випадково. «Макса» та «Магомета» у наших краях ще не було, я сподівався, що вони незабаром сюди прибудуть.
Через кілька днів у компанії кількох найближчих товаришів я вирушив на повторну зустріч із партизанами Медведєва. За десять кілометрів від Пшебраже, у колишніх Радзивілівських лісах, на нас чекала група радянських партизанів. Привітавшись, ми влаштувалися в тіні високих сосен. Закурили величезні самокрутки, зав’язалися розмови про озброєння, лісове життя, минулі бої. Панував чудовий настрій.
«Це ви зустрічалися з партизанами в Карасині?» — запитав один із офіцерів, який з самого початку зустрічі пильно придивлявся до мене.
«Так, з «Максом» і «Магометом». Звідки ви про це знаєте?»
Замість відповіді він простягнув мені невеличку записку. Тепер я вже знав, звідки він дізнався про мої контакти з партизанами. Виїжджаючи з Карасіна, я домовився з «Максом» про спільний пароль. Саме на цій записці я написав його власноруч. Він мав полегшити нам можливу зустріч. Пароль звучав так: «Святий доктор» („Ksiądz Doktor”).
«Ви отримали цю записку від «Макса»?»
«Ні, від полковника Бринського»170, — відповів партизан.
Те, що пароль опинився в руках людей із загону Медведєва, свідчило про тісну співпрацю окремих радянських загонів. Мабуть, Медведєв, переходячи на нашу територію, запитував у «Макса» інформацію про людей, з якими він міг би зв’язатися в околицях Пшебраже.
«Полковник Бринський передав нам цю записку та імена кількох осіб, з якими ми можемо без побоювань налагодити тут контакти», — сказав капітан Дубов, ніби вгадавши мої думки. — «Ваше ім’я опинилося на першому місці. Так склалося, що ми зустрілися раніше. У мене до вас дві справи, а точніше, два прохання», — продовжив він. — «Нам дуже важливо налагодити контакти з радянськими військовополоненими з Луцька. Ви могли б нам у цьому допомогти?»
Дмитро Миколайович Медведєв, командир партизанського загону спеціального призначення «Переможці», штатний співробітник НКВС СРСР, полковник, Герой Радянського Союзу — примітка перекладача