Таким чином, влітку 1943 року нам вдалося врятувати кілька сотень військовополонених, які приєдналися до партизанських загонів.
Ця операція тривала без перерви аж до осені. Німцям не вдалося запобігти втечам. Для охорони військовополонених знадобилося б щонайменше вдвічі більше конвоїрів та української поліції. Більше того, військовополонені зникали не лише під час будівництва. Навіть залізничні вагони виявилися негерметичними, що, у свою чергу, було справою рук залізничних робітників із Луцька та Ківерців.
Наприкінці червня Василевський, який після зустрічі з підрозділом Медведєва проводив половину свого часу серед радянських партизанів, приніс мені запрошення на зустріч зі старшими командирами радянських частин.
«Ми зустрінемося з самим Ковпаком171», — прошепотів він, хоча поруч нікого не було. «Зберуться кращі представники партизанського штабу.»
«Цікаво, чого вони можуть від нас хотіти?»
«Я думаю, справа просто в тому, щоб краще пізнати одне одного. Співпраця — це співпраця, але вони насправді не знають, що ми думаємо або які наші погляди на різні питання.»
«Можливо, ти маєш рацію. Коли й де нам слід з’явитися?»
«Двадцять дев’яте червня, одинадцята година, зустріч у Радзивіловських лісах», — сказав він.
«У якому місці?»
«Десь неподалік від Дерманки, але точно не знаю. Вони самі нас туди відвезуть.»
«Скільки з нас піде? Мабуть, четверо чи п’ятеро, як завжди?»
«Не більше. Союзники просили, щоб це була невелика група.»
25 червня ми вирушили на заплановану зустріч. Нас було п’ятеро: Василевський, я, мій брат Владек, Франек Житкевич та Адам Вержинський, наш начальник розвідки з питань Німеччини.
Неподалік від Дерманки ми зустріли групу радянських партизанів. Вони вказали нам напрямок, але залишилися на місці. Ми опинилися на невеликій галявині.
Навіть здалеку я побачив велику групу офіцерів, які оточили чоловіка середнього зросту з короткою, акуратно підстриженою бородою. Чоловік був одягнений у цивільний одяг, але повага, з якою офіцери до нього ставилися, та численні бойові нагороди чітко давали зрозуміти, що я маю справу з високопоставленим офіцером.
І справді, це виявився полковник172. Ми привіталися й сіли на стовбур поваленої сосни.
У той момент я був вражений, побачивши спрямовані на нас кінокамери. «Тут, у цій глушині?» — подумав я.
Після короткої бесіди у загальній групі нас залишили самих.
«Товаришу Цибульський, дозвольте поставити вам одне питання, яке нас цікавить. Від кого, як командувач самооборони Пшебраже, ви отримуєте вказівки щодо боротьби з німцями та бандерівцями?» — відкрито, без передмов, запитав полковник173, уважно розглядаючи мене.
«Товаришу полковнику», — відповів я без вагань, — «як комендант Пшебраже, я ніколи нікому не підкорявся. Хоча я та багато наших солдатів є членами Армії Крайової, наша діяльність не ґрунтується на приналежності до цієї організації. Наша самооборона виникла спонтанно, з ініціативи всього села, без участі чи тиску з боку будь-яких організацій. Наша єдина мета — дожити до визволення, пережити війну. Можливо», — додав я після недовгих роздумів, — «це занадто вузька мета, але наша єдина спільна мета — врятувати тисячі людей від смерті з рук бандитів. Ми запобігли панічній втечі сотень сімей, які через дурість мали намір змінити місце проживання, щоб уникнути тортур і смерті від рук бульбовців. Ми стримали цю паніку, і тепер хочемо врятувати тих, хто нам довірився».
Полковник подивився на мене з хитрим блиском в очах і раптом міцно й тепло потиснув мені руку.
«Чудово! Це відповідь справжнього солдата. Саме це я й сподівався почути від вас, товаришу Цибульський. І цілком справедливо. Тепер ми всі — солдати. Ми маємо перемогти німців і бандерівців, бо вони — наші спільні вороги. Спочатку ми не дуже добре ставилися до вас. Нам здавалося, що німці занадто добрі до вас. Але тепер, коли ми краще вас пізнали, я знаю, що можу вам довіряти. Особливо з огляду на вашу співпрацю з нашими партизанськими загонами та надання їм неоціненної допомоги. Ці факти говорять самі за себе.»
Під час подальшої розмови полковник зацікавився нашою системою самооборони й запитав мене, чи можу я тимчасово привезти до Пшебраже радіостанцію та двох осіб для її обслуговування. Звісно, я без вагань погодився.
Обговоривши всі питання, що нас цікавили, ми повернулися до Пшебраже.
Сидір Артемович Ковпак, командувач партизанським з’єднанням, генерал-майор, двічі Герой Радянського Союзу — примітка перекладача