Коли бандити зрозуміли, що з раптовим нападом нічого не вийде, що вони не застануть людей у ліжках, вони почали систематично обстрілювати село запальними снарядами. У цей момент ми прибули зі слабким підкріпленням. Бульбовці швидко зорієнтувалися в новій розстановці сил. Поруч росла довга смуга стиглого жита. Не вступаючи в бій, вони сховалися за зерном. У якийсь момент, крізь цю завісу, обидві сторони обрушили одна на одну весь вогонь, яким disponovali. Зерно затремтіло, немов живе. Жодна зі сторін не наважилася підвестися з землі й рушити вперед.
Напружений момент затягувався. Раптом із позиції, яку щойно покинула банда, пролунали постріли. Вважаючи, що це патруль бульбівців прикриває відхід банди, я вирішив атакувати цю тилову охорону. Яке ж було моє здивування, коли у дворі невеликої будівлі я побачив білу постать, що притиснулася до землі й стріляла в бік банди. Це був Василевський. Він уже встиг обійти поле і тепер з-за товстого пня для рубання дров обстрілював ворогів. Щоразу він визирав з-за рогу, перевіряючи точність пострілу, і щось викрикував українською.
За мить ми з братом підбігли до нього. Владек підвівся і, стоячи, обстрілював бандитів з «РКМ». Тепер ми взяли їх у перехресний вогонь. Їм залишалося тільки відступати в ліс. Тому вони стрибнули в найближчий рів і, сховавшись за ним, відступили в бік дерев.
Скориставшись цим, я теж стрибнув у рів. Ситуація була ідеальною. Я прицілився у силуети, що віддалялися, і... тиша! Я натиснув на спусковий гачок ще раз, і ще раз. Автомат не вистрілив. У мене зламалася пружина! Серія, випущена з такої відстані, напевно врятувала б життя багатьом невинним жертвам подальшої різанини. Тим часом «бульбовці» сховалися в кущах, і переслідування всім взводом виявилося безрезультатним.
На цій ділянці бої пішли на спад. Ще кілька будинків і сараїв догорали. З прилеглих заростей вийшов один із мешканців Загайника, Камінський, разом із синами та Вацлавом Гелертом. Захищаючись протягом кількох десятків хвилин, вони врятували частину села від спалення. Інші сім’ї зуміли відступити до Пшебраже. Єдиними жертвами нападу стали мешканець цього села Словиковський та біженець із сусіднього села Яблонський.
Відбивши напад, ми поспішно поверталися до табору, щоб оглянутись і оцінити ситуацію на інших ділянках першої лінії оборони. Пшебраже здавалося маленьким острівцем, оточеним морем вогню. Горіло кілька навколишніх сіл. Ми знали, що деякі з них уже давно спорожніли, але в кількох інших перебували цілі родини, і там, мабуть, розігралася жахлива трагедія.
У таборі ми побачили сотні возів, завантажених під зав’язку всім майном. Однак виявилося, що, коли минув перший шок, усім стало зрозуміло: немає жодної іншої можливості врятуватися, окрім як битися всередині табору. Молоді чоловіки, у яких не було зброї, діставали ножі, коси, усе, що тільки могло зійти за зброю, — і вирішили битися до останнього.
Незабаром усі пости були приведені до бойової готовності. Хлопці із загону Марцела Житкевича, мабуть, першими помітили пожежі в Чолниці, Жащі та Творимері174. Марцел не сумнівався, що це початок нападу на Пшебраже. Верхи він об’їхав усі свої пости, посилив позиції скрізь, де очікував нападу, а сам разом із п’ятьма людьми вирушив верхи в бік Творимера та Вінцентівки.
Біля Творімера вони натрапили на великий загін повстанців, тому зайняли позиції на узліссі. Невеликий пагорб був чудовим місцем для оборони. Перед ними простягалося рівне поле, а за кілька сотень метрів — нещодавно вирубаний ліс і луг.
Бандити грабували останні будинки Творимера — споруди Крупських, Ольшевських та Гленів. Пізніше з’ясувалося, що з цих трьох родин вижив лише один чоловік — Глен. В останній момент йому вдалося вистрибнути з вікна й сховатися на дубі, що ріс поруч із подвір’ям. З-за гілок дерева він бачив, як гине його родина та господарство.
Уся банда висипалася на дорогу, що вела до Пшебраже. Їхня кількість налякала Житкевича.
«Давайте відступатимемо до Пшебраже!» — вигукнув хтось із його загону.
«Заткнися!» — просичав Марцел. — «Хіба ти не бачиш, що у нас ідеальний шанс? Тільки стріляй влучно!»
Бульбовці вийшли на луг і повільно йшли безладною групою. Їм навіть на думку не спало виставити якесь прикриття.
Вони якраз виходили на дорогу, коли з узлісся загриміли кулемет і кілька гвинтівок. Захоплені зненацька, вони кинулися в панічну втечу.
На дорозі залишилися чотири вози. Хлопці заскочили на вози й повернулися до табору. По дорозі вони оглянули здобич: на возах лежали мішки з награбованим зерном і борошном, чотири гвинтівки, одяг і бензин. Цим бензином обливали будинки Чолниці, Творимера та Вінцентівки.