Біженці залишили найнеобхідніші речі — переважно їжу та одяг — у своїх покинутих будинках, льохах та різноманітних схованках. Усе це потрібно було повернути та зберегти. Щодня по кілька разів вирушали з цією метою до спалених або спорожнілих сіл. Розбирали будинки, що вціліли від вогню. З здобутої деревини мали будуватися бараки.
Межі швидко розширювалися. Якби не бункери, оборонні рови та атмосфера тимчасовості, що відчувалася на кожному кроці, це могло б здатися невеликим містом.
Як комендант, я був цим стурбований. Я перераховував кількість буханців хліба, м’яса, картоплі та інших продуктів, необхідних щодня, без яких цей двадцятитисячний натовп людей не міг прожити.
Німці з дедалі більшою недовірою спостерігали за обороною, що набирала сили. Радянські партизани мали занадто багато власних проблем, щоб надавати нам систематичну допомогу. До того ж наша співпраця з ними мала бути вкрита найглибшою таємницею. Розкриття цього означало б нещадну розправу над табором.
Важливим питанням було також питання організації людей у згуртовану, дисципліновану спільноту. Потрібно було також добути більше зброї та боєприпасів, без яких подальша ефективна оборона була неможливою.
А поки що нас, як і раніше, займали інші справи. Ми все ще ліквідовували наслідки нападу. Наші загони вирушали до різних сіл, привозили тих, хто вижив і блукав, ховали тіла вбитих.
Кожна така вилазка була сповнена похмурих моментів. Щоразу доводилося вислуховувати вражаючі розповіді врятованих людей.
Загін із Рафалівки, яким командував Оліва, виявив неподалік від Дерманки немовля віком у кілька місяців із розбитою головою. Минуло вже три дні з моменту нападу, але дитина була жива. Коли загін вирушав у зворотний шлях, із лісу вийшла група жінок, чоловіків і дітей. Це були ті, хто вижив після погрому в Дерманці та навколишніх селах. Голодні, охоплені істерикою люди не знали, чи залишилося в радіусі кількох десятків кілометрів хоч одне вціліле село чи селище. Вони застрягли на місці, не здатні продовжувати боротьбу за життя, лише вночі забігали в села у пошуках їжі.
Серед них було знайдено братів Трибульських — Владислава та Балтазара. Немовля, яке вижило, належало до їхньої родини. У самій Дерманці за один день загинуло п’ятдесят дев’ять осіб.
Трагічні події пережили також п’ятнадцятирічний Тадеуш Конефал та його мати.
4 липня до села прибули радянські партизани й попередили про можливий напад, оскільки в цьому районі вони зіткнулися зі скупченням бандерівських загонів.
Рано-вранці мати Тадеуша почула постріли та крики. Вона розбудила хлопчика, і вони разом вибігли у двір. На жаль, бандити з угруповання Бульбових уже оточили будинок. Пролунав постріл, і його мати впала. У відчаї хлопчик вирвався з рук бандита й кинувся тікати. Кулі сипалися за ним. Тадеуш зрозумів, що поранений у праву руку вище ліктя, лише коли дістався до лісу. У лісі він оглянув рану. Рука безсило висіла, кістки були роздроблені. Бандити не припиняли переслідування. Коли йому здалося, що він більше не може втекти від переслідувачів, він вирішив бігти через болота. Бульбовці зупинилися. Хитке болото загрожувало поглинути сміливця. Потім вони нацькували на хлопчика свого собаку.
Тадеуш спіткнувся й впав. Собака схопила його за стегно. Хлопчик здоровою рукою намацав гілку й щосили вдарив собаку по голові. Тварина з виском втекла.
Тадеуш продовжував бігти, доки не вичерпалися сили. На щастя, йому вдалося вибратися з болота й дістатися до галявини. Саме тоді він помітив на дорозі трьох озброєних чоловіків. Він був упевнений, що це були бульбовці, але сил для втечі в нього вже не залишалося. Він впав на землю й знепритомнів.
Він прийшов до тями в Пшебраже, у кабінеті лікаря. Його вже вмили, руку перебинтували й наклали пов’язку. Наступного дня його перевезли до лікарні в Ківерцях. Він так і не дізнався, хто його рятував.
Його мати, яка також отримала поранення, змогла дістатися до Пшебраже.
4 липня 1943 року дочка Петра Цибульського178 з Гути, сімнадцятирічна Лодзя, повернулася з Пшебраже, де відвідувала родичів.
«Як там у Пшебраже?» — запитала мати, готуючи доньці запізнілий обід.
«Жахливо! Людей стає дедалі більше. Там кажуть, що буде напад на Гуту, Мар’янівку та інші села. Дивуються, що ми досі тут сидимо.»