У кожному з них УПА мала свої військові центри, свої місцеві столиці та штаби. Сильні загони УПА дали про себе знати, зокрема, на південний захід від Луцька, в околицях, які здавна були відомі як явні осередки націоналізму. Бандитські акції також спрямувалися в район сіл Затурці184 та Кисилін185, населених польським населенням.
Мешканці цих сіл у момент початку різанини були практично безпорадні. За багато місяців до цього повстанці УПА, видаючи себе за партизанів, виманили у них майже всю зброю, яка вціліла після проходження фронту. Найчастіше вони пояснювали довірливим людям, що польський підпілля готує повстання проти німців і потребує зброї. Тому їм віддавали зброю, яку досі зберігали, ризикуючи життям. Люди вірили, що віддають його в надійні руки захисників батьківщини, тим часом воно поповнювало запаси бандитів.
Протягом останніх тижнів перед початком бандитської акції спеціально навчена таємна поліцейська служба УПА активізувала свою діяльність. Все наполегливіше випрошували у людей зброю, розкидали листівки з відомими антипольськими та антирадянськими гаслами.
У одного з таких агентів, застреленого в Яхімовці186, було знайдено інструкцію, в якій уточнювалися завдання та ідеологічна позиція члена «Служби безпеки»187. На першій сторінці красувався гасло: «Член служби безпеки безжалісний і невблаганний до своїх ворогів, а особливо до поляків».
Маючи у своїх лавах таких «ідеологів», бандерівці, бульбовці та мельниківці188 могли спокійно розраховувати на «безжальні» успіхи. Отже, вони приступили до дій.
Днем нападу стала неділя, 11 липня 1943 року. Тоді було зафіксовано чотири напади на переповнені людьми церкви. Бандерівці оточили храми та вбили мешканців у Порицьку189, Хринові190, Заблодцях191 та Кисиліні.
Наступного дня згоріли села Рудня192, Ворочин, Варшавка, Адамовка та Олександрівка193.
Відтепер кожен день і кожна ніч приносили нові злочини. Через тиждень усі три повіти — Гороховський, Володимирський і Луцький — стали жертвами банд.
Особливо гучним відлунням по всій Волині пролунала різанина в Кісиліні. Нехай трагічна неділя 11 липня 1943 року оживає в розповіді очевидця, Славоша Дембського, який нині працює вчителем музичної школи в Любліні194.
«У неділю, 11 липня 1943 року, з самого ранку йшов сильний дощ, через що багато хто не прийшов на службу. Тому того дня в церкві зібралося не більше ста п’ятдесяти осіб. Ще до початку служби я помітив кількох незнайомців біля церкви, але ніхто не звернув на них особливої уваги, хоча вже деякий час ходили чутки про очікуваний напад на церкви.»
Після богослужіння двір заполонили «чорнорубашечники». Люди одразу ж повернулися до церкви. Тоді бандити відкрили вогонь. Ті, хто не встиг вчасно відступити, загинули під час цих перших залпів.
Я зачинив головні двері й заблокував їх величезним засувом. Ззовні до нас долинув наказ:
«Виходьте по четверо!»
Усі в паніці кинулися до каплиці. Тут ті, хто щойно прийшов до тями, оговталися від шоку. Хтось намагався вмовити:
«Навіщо замикатися? Мабуть, вони когось шукають.»
«І правильно, якщо ми самі не відчинемося, вони все одно виламають двері й усіх переб’ють», — вигукнув Рожанський.
«Ти дурень! Вони все одно нас вб’ють, здамося ми чи ні. Саме для цього вони й прийшли сюди!»
Однак наївні голоси взяли гору. Бронка Янашківна, дочка місцевого органіста, її кузина Тереза та кілька інших жінок кинулися до дверей.
Більшість людей — близько ста осіб, які не мали ілюзій щодо намірів банди, кинулися до оселі священика.
Церква — старовинна колегіальна церква епохи Відродження — мала товсті стіни та маленькі вікна. Каплиця та прилеглий двоповерховий будинок священика були збудовані за аналогічним зразком. Багато людей пробралися на горище будинку священика. Іншого виходу не було. Усі ховалися в темних кутках, за стельовими балками. Хтось сховався у величезній скрині, наповненій борошном.
Коли всі піднялися нагору до будинку священика, я зачинив двері сходової клітки. Я помітив скрізь скрині. Мешканці Кісіліна, очікуючи нападу, принесли до будинку священика свої найцінніші речі. Тут, принаймні, їм не загрожувала пожежа.
Серед скринь я впізнаю й батькову скриню. Я тягну її до дверей. Хтось допомагає мені. За мить двері виявляються забарикадованими купою скринь і ящиків. Ніхто ще не вжив жодних організованих заходів оборони. Ця барикада — лише рефлекс самозахисту. Тепер єдина надія — ці двері, підперті скринями.
Zaturce, нині село в Локачинському районі Волинської області України; з ставка в центрі села бере початок річка Тур’я, притока Прип’яті — примітка перекладача
Kisielin, нині село в Локачинському районі Волинської області України — примітка перекладача
Jachimówca, знищена колонія в Горохівському повіті Волинського воєводства Польщі, нині поля та ліси на території України — примітка перекладача
Служба безпеки, підрозділ ОУН(б), сформована за допомогою Абверу та підтримувана Службою безпеки рейхсфюрера СС, Sicherheitsdienst des Reichsführers SS, розгорнута в «українську народну міліцію» Української самостійної соборної держави, УССД, частина кадрів поповнила склад української допоміжної поліції, навесні 1943 року — у структурі Української повстанської армії, УПА, за час існування персонал СБ ОУН(б) знищив значну кількість як цивільного населення, так і власне членів ОУН, часто разом із членами сімей, яких підозрювали в нелояльності; постійно застосовувала тортури дибою, холодною зброєю, «підслідним» відрубували кінцівки, виколювали очі, повільно душили «путуванням» або спалювали живцем, широко застосовувалася колективна відповідальність, знищувалися сім’ї тих, хто переховував комуністів, добровільно пішов служити до Червоної армії або став членом місцевої самооборони, «яструбком», хто «вийшов із лісу» або не захотів піти з ними; також у селищах, які підтримали створення колективних господарств, застосовувалося «пяткування» — знищення кожного п’ятого мешканця, при цьому серед загальної кількості знищених службою безпеки переважали жінки — примітка перекладача
одна з двох фракцій, що виникли в результаті розколу ОУН на початку 1940 року, об’єднала прихильників А. А. Мельника, затвердженого II Великим збором українських націоналістів на посаді голови Проводу українських націоналістів 27 серпня 1939 року — примітка перекладача
Poryck, нині Павлівка, Pawliwka, що в Іванічевському районі Волинської області України; 11 липня 1943 року, напередодні Дня святих, славних і всехвалих первоверховних апостолів Петра і Павла, загін УПА ОУН(б), частину якого складали поліцейські з місцевого відділку, що раніше дезертирували, здійснив масове вбивство польського населення, більшість жертв було вбито під час меси в місцевій церкві Святої Трійці та Святого Михаїла Архангела, де присутніх закидали гранатами та обстріляли зі стрілецької та кулеметної зброї; потім розграбували ризницю, викравши потири та дароносиці, що супроводжувалося розпиванням церковного вина та обговоренням отриманих вражень; потім занесли до церкви артилерійський снаряд і підірвали його, внаслідок чого сталося руйнування інтер’єру церкви, побудованої в 1774–1795 роках; добивши поранених, церкву засипали соломою та підпалили; пізніше було знищено решту населення та спалено палац Чацьких; у 1981 році у зв’язку з триваючим кримінальним процесом над винними радянська влада провела ексгумацію, вилучені останки були поховані на православному кладовищі в Павлівці, при цьому було зведено обеліск із написом українською мовою: «Радянським громадянам польської національності, які загинули від рук українських буржуазних націоналістів 12 липня 1943 року.», після 1991 року частину напису, що вказувала на винних у вбивстві, було стерто; у 2003 році, у 60-ту річницю масового вбивства, президенти Польщі та України: Кваснєвський і Кучма, відкрили в Павлівці новий пам’ятник убитим — один із небагатьох пам’ятників польським жертвам Волинської різанини на території України та перший, на встановлення якого дали згоду українські власті — примітка перекладача
Chrynów, нині неіснуюче поселення у гміні Гжибовиця Володимирського повіту Волинського воєводства, під час спільного нападу УПА та української допоміжної поліції жертвами масового вбивства стали настоятель парафії Ян Котвицький та група з приблизно 150 парафіян, серед яких переважали жінки з дітьми, а через тиждень усі польські будівлі та церква були спалені — примітка перекладача
Zabołotce, нині неіснуюче поселення у гміні Гжибовиця Володимирського повіту Волинського воєводства; вбивства розпочалися з викрадення та катувань громадян дезертирами з лав української допоміжної поліції, потім, за даними істориків, відбувся напад зведеного загону ОУН(б) та ОУН(м), а також частини місцевого українського населення, що приєдналася до них: були оточені церква та будинки, людей рубали сокирами, кололи вилами, а тих, хто намагався втекти, розстрілювали з кулеметів; потім польські будинки та церква були розграбовані, а парафіяльна садиба спалена; 17 вересня того ж року УПА повернулася, щоб вбити поляків із змішаних українсько-польських сімей, причому молодих жінок перед смертю ґвалтували — примітка перекладача
Rudnia, село, яке нині не існує, у Кісілінській гміні Гороховського повіту Волинського воєводства Польщі; масове вбивство розпочалося з викрадень місцевих поляків і чехів, потім село було атаковано, людей забивали сокирами в будинках і закопували живцем, тих, хто намагався втекти, розстрілювали; при цьому більшість тих, хто вижив і встиг втекти до місцевого німецького гарнізону, було вивезено на примусові роботи до Третього рейху; у 1997 році на місці масового вбивства встановлено 10-метровий металевий хрест — примітка перекладача
Woronczyn, Warszawka, Adamówka, Aleksandrówka, знищені населені пункти, що розташовувалися в Горохівському повіті, який нині приблизно відповідає території Горохівського району Волинської області України — примітка перекладача
Lublin, адміністративний центр Люблінського воєводства Польщі; навесні 1941 року в місті, де до війни понад третину з 120-тисячного населення становили євреї, було створено Люблінське гетто, Getto lubelskie, Ghetto Lublin, куди були зігнані не тільки євреї, а й роми, частина опинилася в ув’язненні в Люблінському замку, згодом майже всіх було вбито; потім усі споруди гетто та історичні будівлі були знищені, таким чином було стерто історію єврейської громади міста, перша згадка про яку датується 1316 роком; 24 липня 1944 року місто було визволено Червоною Армією — примітка перекладача