Спочатку ми вирушили на кладовище, щоб знайти доглядача. Спочатку доглядач не виявив особливої довіри. Однак, дізнавшись, що ми з Пшебраже, він одразу ж змінив свою думку. Він заявив, що закопав велику кількість мінометних снарядів у дванадцяти ящиках.
«Чи не могли б ви показати нам це місце?»
«Представники УПА бували тут кілька разів. Вони також знають про ці снаряди. Одного разу вони з’явилися вночі й погрожували застрелити мене. Я наполегливо стверджував, що нічого не знаю про снаряди, і зрештою вони залишили мене в спокої», — сказав він, ведучи нас углиб кладовища.
Тут не було пам’ятників; усі безіменні могили здавалися однаковими. Ми мовчки йшли повз нескінченні могили. Доглядач проводив нас до краю кладовища. Біля останньої, кутової могили він зупинився.
«Ось тут.»
«Скільки їх тут лежить?»
«Лише один. До приходу німців ми ховали їх по одному.»
«Глибока?»
«Ні, але ящики знаходяться під тілом.»
«Труни немає?»
«Господи, звідки ж взяти труни?! Ми ледь встигали їх ховати, не кажучи вже про те, щоб про них поговорити!»
«То ми можемо прийти вночі?»
«Я на вас зачекаю. Я навіть можу допомогти, якщо ви боїтеся привидів», — засміявся він.
«Ні, дякуємо. Ми впораємося. Просто переконайтеся, що ніхто не втрутиться. Може початися перестрілка, і тоді все буде зіпсовано.»
«Ніхто вас не потурбує, не бійтеся. Залиште лопати у сторожці біля воріт.»
«Гаразд, дякую за все. На добраніч.» Ми з Нарцисом покинули кладовище й почали обговорювати деталі поїздки.
«Я звільнюся не раніше півночі», — сказав я. «У мене зустріч з угорцями».
«Я можу сам це відкопати. Ти йди до угорців, а я подбаю про ящики.»
«Ти зможеш це зробити?»
«Звісно. Ти роби своє, а я своє. До ранку все буде готово.»
«Удвох було б зручніше...»
«Звісно, але часу немає. Тобі справді не варто хвилюватися. Усе пройде гладко.»
«Ну, роби, як знаєш.»
«Гаразд, я зустрінуся з тобою в лікарні.»
Вже стемніло. Я поспішав туди до комендантської години. Я домовився зустрітися з угорцями у квартирі пані Лоренц. Її будинок розташовувався неподалік від церкви. Мені потрібно було перейти через залізничні колії, а ходити по них після комендантської години було вкрай небезпечно: диверсійні операції на залізницях посилювалися з кожним днем, тому угорці стежили за ними з подвійною пильністю. Будь-яка успішна диверсія на коліях викликала у німецького командування лють.
Їхнім найміцнішим оборонним рубежем був залізничний віадук196, що височів над шосе. Вибух віадука означав би блокування життєво важливої дороги та ще важливішої залізничної лінії на кілька днів. Віадук оборонявся за допомогою численних патрулів, бункерів і кулеметних гнізд.
Угорці кожні кілька днів влаштовували імпровізовані атаки на віадук. При найменшій нагоді, зазвичай вночі, вони обрушували жахливий артилерійський вогонь у темряві або при світлі ракет. У кількох місцях лунали постріли. У Ківерцях розгоралося справжнє пекло. Німці кидалися на допомогу з усією своєю міццю. Угорці зустрічали їх спокійно: бандитів щойно відкинули, вони в паніці відступали, забираючи поранених і вбитих. Віадук залишався неушкодженим. Наступного дня вони таємно продавали нові боєприпаси. Хто міг порахувати, скільки патронів вони використали під час останньої оборони віадука...
Угорці вже чекали на мене. Угода стосувалася трьох німецьких гвинтівок. Я розрахувався марками. Не торгуючись, вони взяли гроші й зникли. Вони домовилися зустрітися зі мною в тому ж місці через два тижні, якщо у них буде що ще запропонувати. І вони мене жодного разу не підвели.
Наближалася ніч. Я попрощався з пані Лоренц і, обтяжений здобиччю, непомітно пішов до квартири інженера Тадеуша Риковського.
Риковський уже звик до таких візитів. Не виявляючи жодного здивування, він акуратно зачинив вікно й одразу ж почав оглядати гвинтівки. Він, звісно, знав, звідки вони взялися. Зрештою, це була загальновідома таємниця, що зброю закуповували в угорців, а іноді й у звичайних німецьких солдатів, оскільки вони теж заробляли на торгівлі зброєю.
О восьмій ранку я чекав на Нарциса біля лікарні. Він приїхав з посмішкою, але з явними ознаками втоми.
«Як справи?»
«Усе зібрано — дванадцять скринь, як він висловився. Я працював як проклятий.»
«Тобі не було страшно?»
«Ні, не те! Там так жахливо смерділо, що мені кілька разів доводилося відходити вбік, щоб подихати свіжим повітрям.»
«Де ви сховали скрині?»
«У заростях терну за кладовищем.»
Наступного дня всі ящики були в Пшебраже. У кожному було по шість снарядів. Сімдесят два мінометні снаряди — це вже щось!