Мої заступники підтримали цю ідею. Ми обрали шістьох надійних і кмітливих хлопців, і вже за два дні вони розгулювали вулицями Ківерців у поліцейських мундирах. Відтоді нам не доводилося побоюватися серйозних несподіванок з боку поліції. Хлопці доповідали нам про все, що вважали важливим для справ Пшебраже.
Армія Крайова та Луцька інспекція допомагали нам отримувати інформацію про німців.201.
У зборі інформації нам також допомагали перевірені залізничники з Луцька та Ківерців. Наш чоловік також працював перекладачем у Йеске. Завдяки цьому цікаві новини надходили до нас безпосередньо з кабінету Йеске, з канцелярії начальника станції Лутовського, з інспекції Армії Крайової та з поліцейських дільниць.
Досі розвідкою керував Дрзевецький, але це була піша розвідка. У більш тривалих рейдах йому допомагали Янек Красновольський, Юзеф Войталук і Тадеуш Волак. Ми вирішили створити кінний розвідувальний загін, більш боєздатний, ніж піший, і краще озброєний.
Було очевидно, що ніхто не впорається з цим завданням краще, ніж колишній сержант Станіслав Копровський. Ми також доручили йому командування та організацію розвідки. Старий солдат із ентузіазмом взявся до справи. Досвідченим поглядом він відібрав сорок коней із кількох сотень селянських коней, вибрав сорок юнаків, і незабаром кінна розвідка — новий підрозділ Пшебраже — була готова до виконання своїх завдань.
Тростянець
Нещодавні спроби вести переговори з лідерами українських націоналістів закінчилися невдачею. Однак ми, як і раніше, не пропускали жодної нагоди для укладення невеликих, локальних угод та поступок. У нас було безліч доказів дружби, допомоги та співчуття з боку багатьох українців, які тверезо й по-людськи ставилися до подій, що відбувалися. Нам були відомі цілі українські села, які рішуче відмежовувалися від націоналістичного руху. У нас було багато прикладів порятунку людей, цілих польських сімей, українськими сім’ями, які згодом гинули від рук мстивих вбивць.
Однак частина українських сіл, які донедавна були заселені мирними людьми, під тиском банд перетворювалася на осередки українського фашизму. Своїх співвітчизників, які намагалися зберегти нейтралітет, націоналісти вважали ворогами. Кожен український дім мав стати фортецею «самостійної» України. Одні підтримували банди з переконання, інші просто боялися помсти «уповців». Так було, наприклад, із Тростянцем. Це велике село стало для «уповців» відправною точкою для набігів на Пшебраже.
Умови тут були чудовими. Тростянець — мальовниче село — розташовувався від Пшебраже всього за сім кілометрів. Кожен будинок, оточений зеленню вишневих садів, своїм виглядом свідчив про добробут мешканців.
Ще до війни в Тростянці були аптека, громадський будинок, а також відома в усій окрузі середня сільськогосподарська школа. Саме вона поширювала відносно високу сільськогосподарську культуру на сусідні українські та польські села. У будівлі сільськогосподарської школи тепер розміщувалася підстаршинська202 школа уповців. Вершина високої церковної вежі була чудовим спостережним пунктом. Звідти було видно всю околицю в радіусі багатьох кілометрів. Бандити почувалися тут господарями ситуації.
Наша самооборона послідовно прагнула створити навколо себе, у радіусі багатьох кілометрів, смугу «мертвої землі» та позбавити банди можливості завдавати ударів з близької відстані.
Польські села, що оточували Пшебраже, вже не існували. Нечисленні українські села або спорожніли, або — як, наприклад, село Озеро — урочисто пообіцяли дотримуватися нейтралітету. Залишився лише Тростянець. Ми вже давно дійшли висновку, що рано чи пізно саме звідти буде завдано вирішального удару по нас. Втомлені частими набігами невеликих груп повстанців, які завжди зникали в одному напрямку — до Тростянець, — цього разу ми вирішили атакувати першими.
За кілька днів до вилазки я отримав із Ківерців повідомлення про те, що в Пшебраже з’явився «німецький шпигун» Губала. Пшебраже тепер було схоже на ставок, у якому така «щука» могла з успіхом ловити рибу. Його потрібно було якомога швидше виловити. У цьому мені допоміг випадок.
У доповіді Губалу описували як молодого, вісімнадцятирічного хлопця і рекомендували негайно його ліквідувати.
Ця новина мене стривожила. Мабуть, німці вже відчули, що Пшебраже розрослося більше, ніж вони припускали, і тепер хочуть провести генеральну чистку, після якої знову доведеться залишитися з тими кількома заіржавілими трубами, виділеними нам з великої милості.
Ця допомога була всебічною. Інспектор «Адам» та його заступник «Чижик» часто відвідували Пшебраже, даючи поради щодо зміцнення табору, надаючи фінансову допомогу, виділяючи нам продовольство, зброю та гроші, а також забезпечуючи нас підпільною пресою. У розпал «Рейкової війни» інспекція направила офіцера для навчання нас диверсіям. Ці заняття проводив досвідчений диверсант Вацлав Копісто, «Кра» (Wacław Kopisto, також відомий як Вацлав Яворський, Wacław Jaworski, псевдонім Kra, капітан Польської армії, боєць парашутного спецназу «Тихотемні», кавалер орденів «Хрест Хоробрих» та «Віртуті Мілітарі», у квітні 1944 року заарештований НКВС і засуджений до смертної кари через розстріл, вирок було замінено на 10 років ув’язнення, які він відбув у Лук’янівській в’язниці Києва, у в’язниці Канева, у таборах Колими, Комі, Магадана, Котласа та Тайшета; 3 травня 1953 року ув’язнення було замінено на примусове поселення та роботу на території Магадана, у грудні 1955 року повернувся до Польщі й оселився в Жешуві, у 1989 році знявся в документальному фільмі «Cichociemni» — примітка перекладача