Ми розпочали обережні пошуки. У нас не велося жодного обліку населення, кожен міг прийти до нас і піти, коли забажає. У двадцятитисячному натовпі можна було місяцями шукати одну людину, а ми ж не могли розголошувати, що цікавимося якимось Губалою.
Увечері того ж дня, коли я отримав повідомлення, повертаючись додому, я зустрів на дорозі двох молодих людей. Їхні обличчя були мені зовсім незнайомі. Я підійшов до них і запитав, звідки вони приїхали і що роблять у Пшебраже.
Перший із них пояснив, що він — біженець, як і багато інших, і живе в одного з місцевих фермерів. Другий сказав, що тільки сьогодні прибув із Ківерців. Тут у нього немає знайомих, але він хоче вступити до загону самооборони, щоб боротися з бандами.
Я вже був упевнений, що це саме та людина, яку ми так наполегливо шукаємо.
«Як вас звати?»
«Губала.»
«Хто вас сюди направив?» — запитав я, намагаючись говорити беземоційним тоном.
Він назвав якесь незнайоме прізвище.
«Ви знаєте, хто я?»
«Не знаю. Я тут ще нікого не знаю.»
«У вас є якась зброя, гранати?»
«Лише пістолет.»
«Віддайте.»
Без здивування та ознак занепокоєння він віддав мені пістолет.
У цьому жесті було стільки природної щирості та довіри, що, збитий з пантелику, я уважніше придивився до його обличчя. Чомусь цей хлопець не виглядав на шпигуна.
Мої думки працювали на повну потужність. Як можна розстріляти людину без суду, без доказів провини? Цього не виправдовували навіть умови війни.
«Я комендант Пшебраже», — нарешті звернувся я до хлопця, який навіть не підозрював, що саме зараз вирішується його доля. — «Для оборони нам потрібні саме такі молоді сміливі хлопці, як ти. Поки що я зараховую тебе до першої роти. З’явися до командира й погодися з моїм рішенням. А цю іграшку» — я витягнув з кишені його пістолет — «я тимчасово вилучаю. Зараз вона тобі не знадобиться. Поки що у нас більше навчань, ніж справжніх боїв».
Наступного дня я надіслав до Ківерців доповідь про те, що шпигуна вже впізнано і він перебуває під наглядом. Я також написав, що цей хлопець справив на мене гарне враження, і тому я вважаю, що виконання вироку слід відкласти.
Відповідь була однозначною: негайно розстріляти. Жодних додаткових пояснень, жодних коментарів. Просто наказ.
Я викликав Губалу до свого кабінету. Я пояснив йому, що як командиру самооборони мені необхідно знати якомога більше про своїх підлеглих.
Губала почав докладно розповідати історію свого короткого життя. Це було типове життя підлітка з провінційного містечка.
Він без вагань, діловито й вдумливо відповідав на мої підступні запитання, які часто переривали його відповіді. Я не вловив жодної фальшивої ноти в його словах. Ні, це точно не звучало підозріло.
Після цієї розмови я був ще більше засмучений. Інтуїція підказувала мені, що цей хлопець невинний, що це була якась помилка або — що ще гірше — чиясь провокація. З іншого боку, я не міг покладатися лише на свою інтуїцію. Це була серйозна відповідальність.
Незважаючи на це, я залишився вірним своєму рішенню. Я доручив командиру першої роти стежити за Губалою. До Ківерців надійшло повідомлення про те, що я призупиняю виконання вироку на свій страх і ризик та під свою відповідальність доти, доки не зберу конкретні докази.
Справа Губали відійшла на другий план через підготовку до операції в Тростянці.
Одного разу я зібрав усіх командирів і віддав їм наказ розгромити Тростянець. Це мала стати наша перша велика бойова операція, тому ми хотіли спланувати її до найдрібніших деталей. Почалася гарячкова підготовка.
Темного дощового вечора 11 липня 1943 року я віддав наказ усьому батальйону зібратися в колонії Мости, в оборонному секторі другої роти. Ми домовилися розпочати операцію о 03:45 ранку. Перша рота мала атакувати Тростянець із заходу, де бандити, найімовірніше, не очікували нападу. Перша рота мала бути підсилена взводом із другої роти, якій, у свою чергу, було доручено атакувати школу підготовки підстаршин УПА.
Перший взвод четвертої роти під командуванням Франека Житкевича мав наблизитися до Тростянця з півдня та перекрити дорогу, що вела на південь до лісу. Дорогу, що вела до Журавичів, мала контролювати частина четвертої роти під командуванням Станіслава Ольшевського. Я, разом із двома взводами другої роти та рештою підрозділів четвертої, мав «приглядати» за головною дорогою, що вела до Колків, та ділянкою полів, що вела до дороги на Лички203.
Звісно, ми розуміли, що така ретельно спланована операція мала бути виконана бездоганно. І найголовніше — все мало залишатися суворо конфіденційним.