Зігмус, однак, був насторожі. Пролунав лише один постріл, і бандит залишився на місці. Решта, відмовившись допомагати оточеним, повернули назад, у бік Личок. Після бою ми знайшли біля вбитого добротну «десятку»204. Тим часом обложені в селі уповці чинили дедалі слабший опір. Кілька спроб прорвати кільце облоги не увінчалися успіхом. Бій поступово стихав. Я бачив через бінокль, як усі наші загони збираються в центрі села. Я віддав наказ вийти з кущів. Кілька хлопців побігли за возом для загиблого товариша.
У бою загинуло кілька десятків бандитів, але більшість розбіглася по кущах і садах. Нам довелося спалити принаймні частину села, щоб позбавити фашистів притулку.
Я наказав привести з села близько дюжини літніх селян. Я хотів пояснити їм, чому ми напали на Тростянець.
«Ми не відчуваємо до вас жодної ворожнечі», — сказав я присутнім, які очікували найгіршого, — «але ми не можемо допустити, щоб під нашим крилом навчалися й організовувалися вбивці наших родин. Ці вбивці знайшли підтримку в Тростянці, у них тут було своє гніздо, і нам довелося знищити це гніздо, бо воно загрожувало і нам, і вам. Ми знаємо, що не всі українці є членами УПА. Існування цих банд — трагедія і для нас, і для вас. Якщо ви не дозволите Тростянцю стати розсадником бандитизму, ви не зіткнетеся з жодною загрозою з нашого боку. Ми швидше прийдемо до вас із музикою, ніж із гвинтівками...»
Фермери стояли в жаху. Вони все ще чекали на помсту за спалення наших сіл і вбивство наших родин. З недовірою та радістю вони прийняли наказ повернутися додому. Перед тим, як піти, я наказав їм повторювати все, що вони тут почули, усім, кого вони зустрінуть. Вони урочисто пообіцяли нам це.
Вже світало. Вітер розігнав важкі хмари. Сонце яскраво й урочисто світило. Наш одяг висихав на сонці, і ми переповнювалися гордістю за свою перемогу. Ми знову йшли по житнім полям, які тепер колихалися на сонці золотистою, теплою хвилею. На узліссі, у тому самому місці, де я розмовляв із солдатами, ми зупинилися, щоб вшанувати пам’ять Емеріка хвилиною мовчання. Я знав, що його смерть глибоко вразила хлопців.
Усе місто Пшебраже вийшло нас зустрічати. Усі співчували родині Корзеновських. Емерік був їхнім старшим сином і опорою.
Наступного дня відбулися його урочисті похорони з військовими почестями. Близько п’яти тисяч людей проводжали його в останню путь. Це було зворушливе й незабутнє видовище. За труною несли купи вінків і квітів, за ними йшов почесний караул. Священик Юзеф Щипта виголосив зворушливу промову біля могили Емеріка. Було влаштовано салют. Усі плакали. У своїх сльозах вони висловлювали як скорботу за загиблим юнаком, так і занепокоєння щодо майбутнього.
Справа про ймовірне шпигунство й надалі турбувала мене, тому я викликав командира першої роти.
«Ну що, Франеку, як там наш Губала?»
«Він непоганий хлопець, добре себе проявив. Він хоробрий і дисциплінований. Я бачив, як він йшов уперед і бився, як досвідчений солдат.»
Я вирішив поговорити з Губалою. Коли він увійшов до кабінету, я набрав грізного вигляду й запитав:
«Губало, ти знаєш, навіщо я тебе викликав?»
«Може, ви хочете повернути мені пістолет?»
«Ні, у мене є наказ розстріляти тебе!»
«Роз... розстріляти?!» — Губала підхопився з місця. — «Командире, ви, мабуть, жартуєте?!»
«Ні, Губало. Я не жартую. Я отримав таємне повідомлення, у якому мені повідомили, що ти — німецький шпигун. Що ти на це скажеш?»
«Пане коменданте, це якась помилка, це підла брехня!» — кричав смертельно блідий хлопець. — «Адже я ще жодного разу в житті не розмовляв із жодним німцем!»
Лише зараз він усвідомив усю тяжкість підозри, бо раптом прикрив обличчя руками й почав плакати. Я був переконаний, що це не майстерно зіграна сцена.
Я підійшов до нього, поклав йому руку на плече і з хвилюванням сказав:
«Ну, Губало, не сумуй. Я знаю, що ти не винен.»
Він підвів заплакані очі й дивився на мене, абсолютно приголомшений, не розуміючи, що з ним відбувається.
Я почав шкодувати, що піддав його такому важкому випробуванню.
«Цей наказ, який мені зовсім незрозумілий, надійшов ще до твого зарахування», — сказав я. — «Увесь цей час ти не знав, що над тобою висить загроза смерті та найбільша ганьба, яка може спіткати солдата. Ще з першої ж розмови з тобою я відчув, що тут щось не так. Я вірив тобі і продовжую вірити. Гадаю, ти не підведеш нашу довіру. Ось твій пістолет, іди до четвертої роти».