Одного разу Марцел Житкевич і четверо наших хлопців влаштували засідку. Ми знали, що Йеске прибуде до Вінцентівки того дня — наша розвідка, як завжди, діяла злагоджено й тихо.
Незабаром біля лісу з’явився візок. Німців було п’ятеро, а худий як палиця Йеске виділявся серед них, наче стовп у полі жита.
Житкевич і його хлопці, не зволікаючи, вистрілили з автоматів. Єске одразу ж зіскочив з воза й помчав у протилежному напрямку. Він, мабуть, був упевнений, що засідку влаштували уповці. Відтоді його поїздки до Вінцентівки майже повністю припинилися. Провінційний диктатор на власному досвіді переконався, що його влада закінчується одразу за міськими стінами. Якщо він і приїжджав тепер до Вінцентівки, то лише тоді, коли це було справді необхідно, і завжди з потужною охороною.
Жнива
Коли в травні я прийняв командування самообороною Пшебраже, цей табір, у якому тоді перебувало чотири тисячі осіб, здавався мені переповненим до межі. До кінця липня в селі вже проживало двадцять п’ять тисяч осіб. Хвиля безпрецедентної різанини якраз досягала свого піку. Після падіння Гути Степанської Пшебраже залишилося єдиним у радіусі багатьох кілометрів відносно безпечним притулком для беззахисного польського населення.
Був розпал літа, але ми вже хвилювалися про те, що буде, якщо нам доведеться зимувати в Пшебраже, у важких, примітивних табірних умовах. Адже протягом усіх довгих зимових місяців потрібно було годувати цю багатотисячну армію тих, хто вижив.
У нас поки що був лише один вихід: доглянути за врожаєм.
Спекотне літо ніби запрошувало вийти в поле. А навколо шуміли безкрайні поля зерна, що швидко дозрівало.
Бандерівці ніби затихли. Вони збирали сили, чекали. Як голодні вовки, вони кружляли невеликими або великими зграями, обстрілювали патрулі й зникали в лісах. Ці невеликі сутички не справляли на населення великого враження. Поступово люди звикали до атмосфери бойових дій, набігів і вилазок.
Але як же приступити до збору врожаю? Метушитися на розлогих полях із косами та вилами означало провокувати ворога на застосування кулеметів.
На зборах старійшин табору та командування ми розробили чіткий план дій.
Щоб убезпечити себе від атак, потрібно було заздалегідь зайняти поля, зарості чи узлісся там, де цього дня мав відбуватися збір врожаю. Це завдання лягло на наші загони. Вони мали слугувати постійним прикриттям, тоді як самим збиранням врожаю займалося цивільне населення.
Коли в таборі поширилася звістка про наш план, почалися гарячкові приготування. Ремонтували та готували знаряддя праці, діставали вкриті іржею коси та серпи.
Як дивно лунав того спекотного літа 1943 року знайомий звук стукоту коси.
У призначений день роти отримали наказ зайняти поля, а незабаром за ними висипалося цивільне населення на возах, з косами, серпами та вилами.
Люди одразу ж взялися до роботи. Кожен із жнивців добре усвідомлював важливість цієї гонки. Адже він збирав хліб для себе та своєї родини на найближчі місяці.
Про сушіння зерна на полі не могло бути й мови. Там, де ще вранці дзвеніли коси, до вечора мали залишитися лише голі стерні.
Не минуло й години, як перші вози, завантажені зерном, вирушили до Пшебраже.
Протягом багатьох годин зерно надходило до табору. Коли ввечері пролунав сигнал про припинення роботи, втомлені, але задоволені косарі не поспішаючи поверталися додому. Урожай першого дня був рясним. Навколо Пшебраже сушилися сотні щільно вишикуваних коп207.
Протягом кількох наступних днів збирання врожаю відбувалося так само. Щодня командири рот отримували точні вказівки щодо місця збирання врожаю та способу прикриття. Щодня збирали врожай в іншому місці, а іноді навіть двічі на день змінювали поле.
Ми не помилялися в тому, що бульбовці не відмовилися від провокацій. Розвідка повідомляла, що вони стежать за нашими діями, а особливо за пересуваннями загонів прикриття. Ми навмисно не йшли їм назустріч. Ми чекали.
Ми завжди працювали до вечора. Лише з настанням сутінок люди поверталися до Пшебраже, і прикриття знімалося.
Перші постріли пролунали лише на четвертий день. «Бульбовці» почали з систематичного, виснажливого обстрілу полів, поки що з пристойної відстані. Згодом сутички з бандами ставали дедалі частішими, і незабаром перестрілки перетворилися на невід’ємний елемент збору врожаю.