Одного разу жниварі вирушили в околиці Яромля — невеликого українського села, про яке ми добре знали, що воно активно співпрацює з бандами. Прикриття їм забезпечувала третя рота. Коли люди взялися до роботи, розпочався запеклий обстріл з небаченою досі силою. Банди атакували насамперед солдатів роти, яка блокувала село.
І знову люди майже не звертали уваги на битву, що тривала. У цей сезон збору врожаю замість співу жайворонків вони звикли чути звуки пострілів і свист куль.
У другій половині дня перестрілка посилилася. Наближалася більш масштабна сутичка. Коли один із наших солдатів, Кіцинський, отримав смертельне поранення, збирання врожаю було припинено.
Це була чергова жертва, яку принесли наші війська.
Треба було щось вжити, оскільки бульбовики настільки розгулялися, що нормальна робота в полі ставала неможливою.
На другий день я попросив свого заступника Франека Житкевича замінити мене в канцелярії, а сам вирушив із двома загонами четвертої роти на дальнє прикриття.
Того дня врожай збирали в околицях Зофіївки, що розташована за десять кілометрів від Пшебраже. Це було невелике містечко, повністю зруйноване внаслідок військових дій.
По дорозі до позицій ми дуже ретельно прочесали місцевість, оскільки навколишні ліси та зарості створювали чудові умови для засідок.
Після прибуття на місце один загін зайняв узлісся сусіднього лісу з завданням перекрити дорогу, що вела до Городища208 та Дерманки, а другий вирушив у бік містечка. Я сам розташувався з кулеметною командою на півдорозі між містечком і лісом. Від обох загонів нас відділяла відстань близько одного кілометра.
Жниварі, які приїхали на майже ста возах, розійшлися по полях Юзефіни та Мар’янівки. Безхмарне небо віщувало сильну спеку. Хлопці зняли з мого гнідого сідло, принесли йому свіжого сіна і, роздягнувшись до пояса, сіли грати в карти.
Настало полудень. Робота була в самому розпалі. Втомившись від кількох годин бездіяльності, я вийшов із тіні й став поруч із хлопцями, які захоплено грали в «око бере»209, коли в містечку пролунали постріли.
Мого коня осідлали в одну мить. Ми помчали в бік містечка. У якийсь момент ми помітили Владислава Гжибка, що біг до нас. Важко дихаючи, він доповів, що охорона помітила кілька возів із бульбовцями, які їхали до містечка.
На жаль, їх обстріляли занадто рано, і вповиці встигли сховатися в руїнах. На дорозі залишилися лише вози.
Наш загін розташувався по один бік дороги. Я наказав командиру другого загону, який якраз вибігав із лісу, розставити своїх людей по інший бік дороги.
Двом Зигмунтам — Синицькому та Ковальському — я наказав затягнути кулемет у напівзруйнований будинок, що височів над усією околицею, і дав сигнал до початку бою.
Для моїх кулеметників це завжди був довгоочікуваний момент. Ці відважні хлопці, незважаючи на те, що їм ще не виповнилося сімнадцять років, були серед перших добровольців самооборони Пшебраже і постійно демонстрували безліч прикладів відваги, що межувала з божевіллям.
Цього разу вони почали стріляти так завзято, що групи, які перебували поруч із возами, зникли в густому хмарі пилу.
І ось тоді я вигукнув:
«Вперед!»
Обидві команди з криком кинулися до возів. Стоячи посеред дороги, я спостерігав за перебігом атаки.
З-поміж руїн пролунало лише кілька млявих пострілів, після чого з землі підвелися кілька людей, і уповці почали тікати.
Кулемет перестав стріляти. Солдати зняли його з руїн і рушили слідом за загоном.
Я помітив, що деякі хлопці, наздогнавши вози, зупинилися й почали заглядати в них. Я підбіг до них, розсерджений і водночас трохи здивований.
«Ви з глузду з’їхали?! Замість того, щоб мчати за бандою, ви витріщаєтеся, наче сороки на горіхи!»
«Командире!» — вигукнув хтось із Зігмусів. — «Бульбовці все одно втекли, але який подарунок нам залишили!»
Він нахилився над візком і витягнув... величезний шматок ковбаси.
«Не їжте!» — вигукнув я, охоплений підозрою. — «Ковбаса може бути отруєною. Уповці підкинули її, щоб нас прибрати».
«Така ковбаса, і ще й отруєна?» — розсміялися вони, безтурботно наминаючи її.
Я заглянув у візок. У ньому лежали три пухкі мішки, набиті ковбасою. Я ковтнув слину. Ковбаса була висушена й виглядала дуже апетитно. «А може, вона справді не отруєна?» — заспокоював я себе, не маючи сил подолати спокусу. Я скуштував. Ковбаса була чудова. Коли решта хлопців повернулися з погоні, я вже не забороняв їм теж скуштувати. Хай там як, це був делікатес, якого давно не бачили в Пшебраже.
Horodyszcze, що нині розташоване в Ківерцівському районі Волинської області України — примітка перекладача