«Де ваш командир?»
Камінський трохи відступив.
«Давай сотника!» — вигукнув він, після чого блискавично впав на землю й однією чергою вбив трьох уповців.
Саме цього й чекали його солдати. Повітря розірвав злагоджений залп, у якому майже кожен постріл був влучним.
Кілька десятків бандитів загинули, решта кинулася тікати. Наші солдати негайно скористалися цим і з вигуком «ура!» наздогнали свого командира.
Поруч із Камінським тепер стояли його батько, Альбін, і старший брат, Віцек, з автоматом.
Після короткочасної переваги, яку завжди дає раптовість, становище взводу знову стало загрозливим. Формація «Уповців» у вигляді підкови вигнулася так, що праве крило майже повністю відрізало полякам єдиний шлях відступу.
Тепер усі зусилля слід було зосередити на тому, щоб запобігти повному оточенню. Камінський вирішив здійснити відчайдушний рейд, аби прорвати лінію оборони противника.
Зайнятий боєм і підготовкою до атаки, він не звертав уваги на власну безпеку. Раптом він почув крик свого брата:
«Щепан, обережно!»
Отримавши попередження, він рефлекторно відскочив убік. У цей момент пролунав постріл, і Камінський помітив у полі силует повстанця, який готувався до нового пострілу.
Він кинувся вперед, однією рукою схопив ствол гвинтівки нападника, а іншою завдав йому потужного удару. Цього вистачило. Захоплена гвинтівка якраз вчасно замінила йому порожній автомат.
Тим часом праве крило повстанців готувалося до вирішального наступу.
І раптом сталося нове нещастя: смертельно поранено батька Камінського. Куля пройшла на рівні шлунка. Щепан підбіг до батька, нахилився над ним.
«Забий мене, синку», — благав Альбін. — «Якщо мене знайдуть, то все одно почнуть катувати...»
«Ти виживеш, батьку», — втішав його Щепан. Він наклав імпровізовану пов’язку й за допомогою брата відтягнув батька назад. Солдати інтенсивним вогнем змусили повстанців залишитися на місці.
Коли вони відступили за лінію вогню, Віцек повернувся до кулемета, а Щепан залишився з батьком. Поранений повторив своє прохання. У якийсь момент він сам потягнувся до боку сина, щоб відібрати в нього пістолет. На щастя, Щепан без зусиль вирвав пістолет із слабких рук батька. Трохи перепочивши, він знову рушив уперед. Несучи батька на руках, він ішов у бік Пшебраже. Він очікував, що за мить підбіжить решта роти, залишена в резерві. Допомога не надходила.
Серед нечисленних солдатів, які захищалися, помітно проявилися ознаки паніки. Вони дедалі частіше озиралися назад, чекаючи на підкріплення. Їхнє становище було безнадійним. З трьох боків вони вже опинилися в оточенні.
Вони відступали повільно, ривками, безперервно ведучи вогонь. У момент, коли тиск з боку бульбовців наростав, вони нарешті натрапили на роту резерву. Той факт, що прибула допомога, дещо охолодив запал нападників, але не міг радикально змінити ситуацію. Тому наші солдати продовжували відступати в бік лісу... разом із резервом, що прибув.
Лише в лісі ситуація змінилася на краще: вороги залишилися на лузі, а ті, хто відступав, опинилися за товстими стовбурами сосен.
Ставало дедалі ясніше, що цього дня відбудеться вирішальна битва за зерно. Кількість бульбовців зростала з кожною хвилиною. З Тростянця прибуло двісті «стрільців». У відповідь я кинув у бій три роти, що залишилися, розквартировані на південних околицях Пшебраже. Битва розгорілася з новою силою.
Лінія фронту простягалася на кілька кілометрів. Межа між сторонами проходила вздовж узлісся, перед яким розкинулося поле, засіяне картоплею. Далі були ріллі та луки. Саме там і закріпилися «бульбовці».
Коли я прибув на місце, роти, що оборонялися, вже відбили одну фронтальну атаку. При цьому вони не зазнали жодних втрат, тоді як на узліссі загинуло кілька бандитів — результат влучного вогню захисників.
Через деякий час відбулася друга атака. Величезна хвиля чорних фігур піднялася за командою й з оглушливим криком кинулася на ліс.
Я вже не міг розрізнити окремі постріли. Усе злилося в один оглушливий гуркіт. У якийсь момент я відчув, як мене обпалює ствол автомата. Кулі з такої розпеченої зброї, безсумнівно, падали не далі ніж за двісті метрів від нашої лінії211, але бульбовці були зовсім поруч.
Коли вже здавалося, що вони дістануться лісу й почнеться рукопашний бій, атака раптово зійшла нанівець. Вони не витримали пекельного вогню й припали до землі.
Рівнинна місцевість не давала їм жодного укриття. Їм довелося відступати. Ми бачили, як вони тягли за собою поранених і вбитих, свою зброю та боєприпаси.