Наприкінці третьої години бою бульбовці пішли в чергову атаку. І цього разу щільний вогонь наших рушниць і кулеметів притиснув їх до землі. На передньому краї полягли нові вбиті та поранені.
На цьому етапі бою найскладніше завдання припадало на правий фланг. Тут, під прикриттям густих кущів, бійці «Бульбо» намагалися обійти лінію оборони та прорватися в тил.
На самому краю цього флангу за важким кулеметом стояли Зігмус Синицький, Мечислав Гала та Юзеф Ваховський — стрільці з третьої роти. У якийсь момент вони помітили групу бандерівців, які намагалися потайки пробігти до лісу. Вони збили їх однією чергою. Решта поспішно відступила. Прохід було заблоковано. Жоден із бандерівців не звернув уваги на те, що це був найнапруженіший момент в обороні правого флангу й у всій битві.
Коли Ваховський, ведя вогонь по групі нападників, що кралися, на мить відвернувся, пролунало кілька пострілів. Юзек застогнав, випустив стрічку з патронами й впав на землю.
Мітек Гала нахилився, щоб підняти пораненого товариша, але в ту ж мить отримав кулю в лоб.
Синицький залишився сам. На свій жаль, він виявив, що кулемет не працює. Він схопив гвинтівку Гали й поповз ліворуч, до своїх. За хвилину він натрапив на Станіслава Ковальського, який сховався за могутньою сосною. Разом вони продовжили бій, обстрілюючи повстанців. Але ті не здогадалися, в якому відчайдушному становищі опинився кулеметник, і не відновили атаки.
Близько четвертої години дня бій ще більше загострився; я знав, що він може вирішити нашу долю, і тому треба було кинути в бій усе, що ми мали.
Цим «усім» залишалася вже лише наша «артилерія» — гармати, зняті свого часу з уламків танків, покинутих після проходження радянсько-німецького фронту. Один із таких уламків подарував нам 45-міліметрову гармату212. Хлопці зняли її, підготували ходову частину. Через кілька днів з іншого танка вони зняли ще одну гармату. Про цю здобич подбав старий Ольшевський — чудовий фахівець, та його син Казік. Завдяки цим гарматам ми свого часу змусили повстанців покинути їхню базу — Вінцентівку. Тепер вони мали допомогти нам ще раз. Я наказав швидко підтягнути їх на позиції. Я також віддав наказ, щоб усі цивільні особи, які мають вогнепальну зброю, вирушили на місце бойових дій.
Віддавши ці накази, я повернувся до солдатів. Незважаючи на втому після кількох годин бою, хлопці були в гарному настрої. Бульбовці поки що припинили атаки. На передньому плані лежало близько дюжини убитих, яких їм так і не вдалося підібрати. З нашого боку був лише один убитий і троє поранених.
Серед поранених був підліток на ім’я Суліковський. Куля пробила йому ногу вище коліна. Мене обурило, що серед бійців опинився чотирнадцятирічний хлопчик. У хаосі бою я не помітив його серед своїх солдатів. Я почав з’ясовувати, як і з чийого дозволу він опинився на передовій.
У той час у Пшебраже існував неписаний закон, згідно з яким зброя, захоплена у ворога, ставала власністю завойовника, незалежно від його віку та статі.
Звісно, мрією кожного підлітка було мати гвинтівку. Солдатам, які вирушали на завдання, зазвичай доводилося відбиватися від натовпу юнаків, спраглих пригод і зброї.
Під час цього бою ніхто не мав часу звертати увагу на молодих людей, які спостерігали за тим, що відбувалося, зі схованки. Раптом солдати помітили хлопчика, який вибіг із лісу й повз до убитих бульбовців. Він схопив покинутий патронний пояс і гвинтівку та почав відступати під сильним вогнем банди. Дійшовши до краю лісу, він втратив самоконтроль. Він підвівся, а за мить звалився на землю. Одному з солдатів вдалося відтягнути його до дерев, де досвідчений медик Блажейчик надав допомогу пораненому.
Нарешті, наші гармати відкрили вогонь. Перші снаряди пролетіли далеко за позиції банди. Мої артилеристи побоювалися, що можуть влучити у власні позиції, оскільки відстань між ворогуючими сторонами була невеликою. Однак вони швидко скоригували вогонь, і снаряди почали розриватися серед бандитів.
Раптом ми почули потужний вибух: на стороні бульбовців вибухнув віз, повний боєприпасів. Снаряди влучали дедалі влучніше. Бульбовці почали відступати, і незабаром їхній відступ переріс у панічну втечу. Вони кинули не тільки своє спорядження. Вони навіть залишили своїх загиблих на полі бою, хоча ми знали, що у них був суворий наказ забирати з собою поранених і полеглих товаришів.
Після чотирьох годин безперервних боїв нарешті настала тиша. Солдати вийшли з-за дерев. Ми попрямували до околиці селища, яка виявилася неприступною територією для бандитів. Тут нам більше не було чого робити. Хлопці зібрали зброю поранених і загиблих уповців. Усього було близько двадцяти п’яти гвинтівок і багато боєприпасів.