«Треба застати німців зненацька, коли вони зайняті збиранням врожаю на території, повністю захопленій бандами», — розвивав свою думку Житкевич. — «Колись так нас підставили уповці. Час помститися! Адже зрештою...»
«У мене є ідея», — перебив Сташек Ольшевський. — «Після атаки ми відвеземо знищених німців до Ківерців. Пояснимо, що прийшли на допомогу постраждалим. Звісно, із запізненням. Одна з умов: жоден німець не повинен залишитися неушкодженим».
«Це можливо», — запевнив нас Хенрік Ольшевський.
«Гаразд», — завершив розмову я. — «Я просто хочу попередити вас, що ми не візьмемо з собою кулемети чи автомати. Німці пересуватимуться на возах, тому ми маємо пам’ятати про візників, яких треба переконати, що це атака бульбовців, і що вони мають втекти. Ми створимо їм для цього можливості. Вони, звісно ж, втечуть до Пшебраже, де негайно сповістять усіх. Потім наш підрозділ вирушить «на допомогу». Тому, щоб не стріляти у візників, ми будемо стріляти лише з гвинтівок. По два-три патрони на кожного німця, про всяк випадок... Розумієте?»
«Звісно», — погодилися Хенрік Ольшевський і Казімеж Треймак.
«І ще дещо» — я хотів усе передбачити якнайкраще. — «Хто поведе німців у Ківерцях?»
«Я», — зголосився Францек Житкевич. — «Тільки мені потрібен ще хтось, щоб домовитися з німцями. Найкраще підійшов би Малиновський, але ж він нічого не знає.»
«Краще про це не згадувати», — вставив Стах Ольшевський. — «Кіньовики будуть впевнені, що це уповці. Малиновський, переконавшись у цьому на підставі їхніх розповідей, розмовлятиме з німцями впевненіше й природніше.»
Наступного дня ми з’ясували, що німці вирушають на збір врожаю до села Лички, яке прихильно ставиться до уповців.
Близько полудня, в суворій таємниці від усього табору, ми зайняли ділянку дороги, що вела з Тростянця до Личок. За годину ми почули стукіт коліс возів і гучні розмови німецькою мовою. Незабаром перед нашими очима з’явився весь караван. Німці йшли поруч із возами, що значно полегшувало нам завдання. Нам навіть не довелося звертати уваги на візників.
Коли караван наблизився на кілька кроків, пролунали два ряди залпів.
Усі німці, а їх було семеро, впали на землю. Кіннотники кинулися тікати. Щоб пришвидшити їхній біг, ми зробили ще кілька пострілів. Ми були впевнені, що за півгодини вони опиняться в Пшебраже, а ще через півгодини прибуде «допомога».
Настала тиша. Ми не виходили зі схованки. Лише тепер нам спало на думку, що, стривожені пострілами, на місце можуть тепер вийти вороги.
Однак незабаром з боку Пшебраже ми почули дедалі гучніший стукіт коліс.
Ми завантажили тіла німців на вози й повернулися до табору. При цьому до наших рук потрапили сім абсолютно нових, чудових маузерів213, якими ми, звісно ж, не хвалилися перед численним натовпом людей, що прибули «на допомогу».
Візки з тілами німців простояли всю ніч у дворі Францішека Гала, поруч із нашою маленькою амбулаторією в Пшебраже. Наступного дня Франек Житкевич у супроводі Малиновського вирушив із ними до Ківерців.
Вигляд загиблих справив на німців приголомшливе враження. Францишек мав детально розповісти про хід подій. На завершення інспектор Йеске подякував прибулим за надану допомогу та запевнив Малиновського, що найближчим часом належним чином віддячить уповцям. Таким чином, план було виконано бездоганно.
Збирання жита та пшениці добігало кінця. В околицях Пшебраже та сусідніх з нами польських селах збирання вже завершилося. Ми скосили сотні гектарів полів, але, незважаючи на це, отримали лише половину тих запасів, які нам були потрібні на зиму. Треба було подумати про поповнення бракуючих запасів.
Одного разу я викликав до себе командира розвідки Копровського й доручив йому обстежити поля, розташовані трохи далі від Пшебраже, на територіях, зайнятих уповцями. На мою думку, спочатку слід було здійснити вилазку в околиці Хопнева214, розташованого на відстані близько п’ятнадцяти кілометрів від Пшебраже.
Уже на другий день після полудня Копровський повідомив, що одразу за лісом, усього за чотири кілометри від Пшебраже, у купах лежить сухе зерно, готове до збору.
У неділю до полудня ми скликали всіх, хто мав будь-який засіб пересування, і наказали їм з’явитися наступного дня на пасовищі біля лісу з інструментами, необхідними для завантаження зерна.
Те, що ми ні словом не згадали про коси чи серпи, викликало загальне здивування та породило цілу низку найнеймовірніших припущень щодо цілей і задумів комендатури Пшебраже. Ми навмисно не спростовували чутки, щоб не розкривати суть усієї операції занадто рано.
Маузер 98k, Mauser 98k, Karabiner 98k, Kar98k або K98k, німецька магазинна гвинтівка на 5 патронів, офіційно прийнята на озброєння в 1935 році, основна і найпоширеніша стрілецька зброя Вермахту в період Другої світової війни — примітка перекладача