Потрібно було якомога швидше перевірити цю інформацію. Тому я відправив патруль із трьох осіб, який мав дістатися до Гути бічними дорогами та зібрати точні дані про долю цього оплоту. Завдання було складним: патрулю належало пройти близько сімдесяти кілометрів, а навколо було повно ворогів.
Через чотири дні мандрів по бездоріжжю та лісах патруль повернувся до Пшебраже, повністю підтвердивши чутки про розсіювання мешканців Гути Степанської.
Наші люди не зустріли жодної живої душі в цьому центрі опору, який ще донедавна вирував життям. Будинки були повністю спалені, десятки непохованих, розкладаючихся тіл валялися серед будівель, на полях та на узліссі.
Трагедія в Гуті Степанській стала для мене важким ударом. Я вирішив приховати цей факт від мешканців Пшебраже. Я не хотів, щоб у таборі спалахнула паніка.
Для мене особисто та для всього командування Пшебраже настали тепер найважчі дні. Ми не сумнівалися, що після ліквідації Гути настала черга Пшебраже. Тільки ми ще стояли на шляху до повної ліквідації польських центрів самооборони у волинських селах.
Я покликав до себе Дрзевецького й доручив йому трохи розвідати наміри супротивника. Знаючи його схильність до бравади, я попередив його перед прощанням, щоб він не ризикував надто сильно.
«Не хвилюйся за мене, Генріку», — заспокоїв він мене. — «Я їх так обдурю, що Заглоба215 поруч зі мною просто дурень!»
Через три дні після від’їзду Дрзевецького я якраз повертався верхи з обходу позицій наших рот, коли помітив у дворі біля будинку мого батька натовп людей.
«Щось сталося», — з тривогою подумав я й пришпорив коня. Коли я під’їхав ближче, то побачив, що там відбувається мітинг. Я віддав коня зв’язковому й увійшов у натовп людей. Посеред двору стояла підвода, яка слугувала імпровізованою трибуною. На неї щойно піднявся новий оратор, один із фермерів. Потім із кількох наступних виступів я дізнався, у чому справа. Виявилося, що звістка про розгром Гути Степанської дійшла до Пшебраже і блискавично рознеслася по табору.
Серед населення запанував жах; якщо Гута впала, така сама доля чекає на Пшебраже.
Я виділив два основні моменти, що повторювалися в кожному виступі: заклик до негайної втечі з Пшебраже та докори на адресу командування за те, що воно приховало від людей звістку про падіння Гути.
«Треба запрягати коней», — гучно проголосив наступний оратор, — «і тікати до лісу! Краще відразу записатися на роботу до Німеччини. Якби в Гуті Степанській зрозуміли це раніше, не було б стільки жертв. Адже в разі нападу ми не витримаємо навіть години облоги».
«Справа погана», — подумав я.
Почалося те, чого я найбільше боявся. Я розумів, що треба якомога швидше взяти ситуацію під контроль. Я попросив слова.
Лише тепер вони помітили мою присутність.
Настала тиша. Забираючись на віз, я ще не знав, як заспокоїти людей, якими обіцянками та аргументами переконати їх розійтися по домівках.
«Ще кілька днів тому», — почав я, — «до нас дійшли звістки про долю самооборони в Гуті Степанській. Однак ми не були впевнені, чи правдиві ці звістки. Тепер, коли повернувся загін, відправлений для розслідування цієї справи, ми вже з повною впевненістю знаємо, що Гута дійсно розгромлена... Слухаючи ваші виступи, я помітив, що серед вас є такі, хто зі страху хоче виїхати на роботу до Німеччини. Наша самооборона має добровільний характер: хто хоче, може виїхати в будь-який момент. Ми нікого силою не утримуємо. Однак я мушу пояснити вам два факти. По-перше, якщо хтось покине табір, він не відійде навіть на кілометр. Ліси зараз кишать бандами, які готуються до нападу на Пшебраже. Покинувши загородження, ви лише полегшите їм завдання. Вони подякують вам так, як тільки вони вміють дякувати! По-друге, наші солдати будуть битися до останнього патрона і не відступлять, бо відступати просто нікуди. Запевняю вас і обіцяю, що банди зламають зуби об нашу самооборону. Не збираюся приховувати, що будь-якого дня ми очікуємо нападу на Пшебраже. Ми поки що не знаємо, що стало причиною падіння Гути, але що стосується Пшебраже, можу вас ще раз запевнити, що жоден уповець не пройде через наші загородження. Якщо, незважаючи ні на що, серед вас є люди, які хочуть покинути табір, нехай їдуть! Ми проводжаємо їх до Ківерців, але сильного захисту не обіцяю, бо тут, на місці, потрібна кожна гвинтівка. Хто хоче втекти з Пшебраже», — вигукнув я наостанок, — «нехай підніме руку!»
Я озирнувся. Люди стояли мовчки. Можливо, мені вдалося переконати їх своїми аргументами, а може, їм просто було соромно за свою поведінку.
Ян Онуфрій Заглоба, Jan Onufry Zagłoba, вигаданий герой трилогії історичних романів Генріка Сенкевича: «Вогнем і мечем», «Потоп», «Пан Володиєвський», збірний образ стереотипів про польського шляхтича: дріб’язковий, хвалькуватий, схильний до пияцтва, водночас кмітливий і дотепний, в українському середовищі відомий як «дід Онуфрій» — примітка перекладача