Тепер заговорив Малиновський. Його сива борода, характерна для патріархальних осіб, надавала йому солідного вигляду. Він оглянув натовп спокійним, але докірливим поглядом, упевнений у своєму авторитеті, зумовленому віком і життєвим досвідом. Коротко кажучи, він визнав мою точку зору й дорікнув тим, хто, за його словами, хотів здатися бульбовцям без бою. Удар був влучним, натовп заворушився, отримавши удар по болючому місцю. Бажаючих покинути Пшебраже вже не залишилося. Люди повільно розходилися, жваво обговорюючи те, що сталося.
Лише залишившись сам у дворі, я відчув глибоку втому. Це подолання паніки стало однією з моїх головних, можливо, навіть найбільших перемог в історії оборони Пшебраже. Я задавався питанням, звідки в мене взялося стільки впевненості в собі, стільки внутрішньої переконаності, щоб пообіцяти цим людям повну безпеку, заспокоїти їхні страхи. Я намагався зрозуміти, скільки в цьому було порожньої демагогії, скільки відчаю, а скільки правди, заснованої на реальній можливості виживання.
Ні, я насправді не вірив, що ми зможемо вижити, протистояти багатотисячній армії бандерівців. Але що я міг сказати цим людям, які чекали на втіху й прагнули хоча б проблиску впевненості в тому, що вони виживуть?
Вже наступного дня ми дізналися про трагічну долю Гути Степанської.
Тадеуш Коксанович, молодий хлопець із загону Медведєва, за ніч подолав 20 кілометрів, що розділяють Сильне та Пшебраже. Від нього ми дізналися, що на дорозі до Германівки216 — Волка217 нас чекає група радянських партизанів разом із кількома десятками біженців із Гути Степанської. Партизани просили надіслати кілька возів для тих, хто вижив.
Я доручив Каролю Синицькому та Владиславу Горалю зайнятися організацією підвод. До вечора Пшебраже вже приймало перших свідків боїв за Гуту.
Через три дні з’явилися наступні. Патрулі четвертої роти затримали двох хлопчиків, які блукали поблизу загороджень, відмовляючись сказати, звідки вони прибули і що роблять в околицях Пшебраже. Я поїхав на місце. Хлопчики були виснажені й ослаблені. Хтось із партизанів обшукав їхні кишені. Результат був дуже красномовним. У них знайшли залишки дикого щавлю та ягід. Лише після довгих вмовлянь хлопчики наважилися зізнатися, що вони втікачі з околиць Гути. Коли Гута спорожніла, хтось із них згадав, що десь на заході розташоване Пшебраже, яке має сильну самооборону. Вони йшли кілька днів, уникаючи зустрічей з людьми. Наближаючись до якогось села чи самотньої хатини, вони спершу прислухалися, якою мовою розмовляють її мешканці. Так вони дісталися до спорожнілої Зофіївки. До Пшебраже залишалося всього десять кілометрів. Цю відстань вони подолали за нічний марш.
Відтоді не минуло й дня, щоб до Пшебраже не прибували дедалі численніші натовпи біженців. Ось одного ранку до мене прибіг схвильований гінць із звісткою, що до Пшебраже наближається якась банда, що налічує кілька десятків осіб.
Я негайно наказав повідомити про це командиру четвертої роти. За мить я вже мчав галопом до Юзефіни, звідки ми очікували на прибуття банди.
Виїхавши з лісу, я із задоволенням констатував, що четверта рота вже перебуває в повній бойовій готовності. Кілька розвідників вирушили вперед на розвідку.
Я поїхав за ними. Сховавшись за невеликим пагорбом, ми спостерігали за діями банди.
«Мені здається, це не бульбовці», — прошепотів один із хлопців. — «Вони б не йшли так несміливо.»
Тим часом до мене підійшло ще кілька розвідників четвертої роти. Одному з них я наказав повідомити Тадеку Войницькому, щоб той рушив разом із ротою за нами, а сам я вирушив із групою розвідників до скупчення людей, що наближалися.
Пройшовши кілька сотень метрів, ми зупинилися. Звідси вже можна було чітко розрізнити окремих людей. Їхній одяг був у лахміттях. Вони виглядали вкрай виснаженими. Незабаром і вони нас помітили. Вони зупинилися, тривожно дивлячись у наш бік. Лише тепер я здогадався, що це, мабуть, якісь люди, що потрапили в біду й поспішають до Пшебраже. Ми рушили вперед. Ті стояли мовчки. Не знаючи, хто перед ними, вони збилися в тісну групу.
«Не бійтеся», — вигукнув я, — «ми з Пшебраже!»
У натовпі людей зчинилося хвилювання. Вони, як і раніше, спостерігали за нами з підозрою.
«Звідки ви йдете?» — запитав я.
«З Гути Степанської», — нарешті відповів хтось із середини натовпу.
Я зіскочив з коня й підійшов до людей.
«Я — комендант самооборони Пшебраже, а це наші солдати. Можете бути спокійні. Ви вже на нашій території, і вам нічого не загрожує.»
Wólka Kotowska, колишня польська колонія, яка влітку 1943 року зазнала нападу бандерівців: самооборона, заскочена зненацька, та кілька чергових були вбиті, потім настала черга мешканців, яких рубали сокирами, топтали підкованими кіньми, виколювали очі, спалювали в будинках, використовуючи як хмиз снопи зібраних колосків; серед жертв виявилося кілька дітей віком до 10 років, деякі зуміли втекти до лісу, а 19-річна Ірена Ковнацька, отримавши 35 ножових поранень, була прооперована в німецькому військовому госпіталі й зуміла вижити; потім будівлі покинутої колонії, що вціліли, займали радянські партизани, поки восени того ж року їх не зруйнували угорські солдати; було вирубано навіть садові дерева — примітка перекладача