У групі потерпілих запанувала невимовна радість. У всіх на очах стояли сльози. Величезне напруження, спричинене труднощами подорожі, змінилося хвилею радісного полегшення. Почалася драматична розповідь.
«Ми втекли з Гути», — почав якийсь чоловік. — «Уже кілька днів ми пробираємося до Пшебраже. Ми харчувалися лише ягодами. Жодного разу не розпалювали багаття, бо боялися, що бандити нас вистежать. Ми дуже голодні. Одну жінку ми майже несемо на руках, бо вона чекає на дитину». — Він вказав на молоду жінку, що лежала на траві. Вона ледве дихала. У її очах читалися страх і невимовні страждання.
«Швидше привезіть сюди вози!» — крикнув я хлопцям. — «І приготуйте їжу для кількох десятків людей!» — додав я голосніше, бо зв’язковий уже мчав до табору зі швидкістю вітру.
Через годину приїхало кілька візків. На один із них ми поклали вагітну жінку. Решта розмістилися на інших візках.
Я сів на коня й швидко поїхав до табору, щоб простежити за підготовкою до прийому тих, хто вижив.
Усі мешканці Пшебраже вийшли на вулиці, щоб зустріти мешканців Гути-Степанської. Кожен хотів подивитися на них, поговорити з ними й водночас чимось допомогти. Одні приносили продукти, інші готували приміщення в будинках і бараках.
За мить у двір мого сусіда в’їхав візок, на якому везли вагітну жінку. Однак ще не встигли її зняти з візка, як ми почули гучний плач — саме в цей момент громада Пшебраже поповнилася ще одним мешканцем.
Коли, нарешті, новоприбулих нагодували та розмістили в житлових приміщеннях, ми почули докладні розповіді очевидців трагедії в Гуті Степанській.
Бій за Гуту був запеклим. Він розпочався ввечері 16 липня 1943 року й тривав без перерви до 18 липня. Перші постріли пролунали у Вирці218, селі, що входило до системи оборони Гути Степанської.
Бульбовці атакували переважаючими силами. Загін, що захищався під командуванням капітана «Бомби» — Коханського219, опинився б у повній пастці, якби не надійшла допомога з Седліска220 та Вільче221, яку привели командири місцевих постів — Віатр222 та Крупа223.
Обидва об’єднані загони прикривали відхід населення з сіл Вирка, Вільче та Седліска. Відступали до Гути Степанської. Саме тут мала розгорнутися головна битва.
У перший день війська Упова затягували навколо Гути кільце оточення й безперервно атакували всю лінію оборони. Атаки не припинялися навіть вночі. Час від часу групи бульбовців чисельністю в кілька сотень осіб йшли в штурм, але сильний вогонь захисників, що вівся з укриттів і стрілецьких окопів, змушував їх відступати на колишні позиції. Кожну з цих атак відбивали з величезними труднощами.
Щоправда, у таборі налічувалося понад п’ятнадцять тисяч осіб, але гвинтівок було всього шістдесят. Цю кількість доповнювали лише кілька кулеметів, взятих зі збитих літаків.
На другий день бої посилилися: атаки повторювалися хвилями, у них брало участь дедалі більше повстанців. Поранених і вбитих ставало дедалі більше. Боєприпасів залишалося дедалі менше.
Ще за кілька тижнів до цього командування оборони Гути224, Владислав Курковський225 та інші) зобов’язало кілька сотень молодих, сильних чоловіків запастися палицями та жердинами з гострими наконечниками. Вони мали стати останнім бар’єром для бульбовців у разі прориву вогневої загради. Ці «косоносці» виявилися корисними в багатьох дуже критичних моментах. Вже сама їхня чисельність пригнічувала повстанців: з великої відстані вони не могли відрізнити палицю від гвинтівки, і лише коли справа доходила до рукопашної сутички, вони переконувалися, не без власних втрат, у своїй помилці.
Увечері другого дня бою у захисників уже не залишилося надії на порятунок. Усім було очевидно, що третій день бою призведе до падіння Гути Степанської. У цій ситуації командування провело драматичну нараду. Шанс на порятунок населення давав лише прорив під покровом ночі через кільце оточення. Було вирішено, що табір вирушить вранці, щойно почне опускатися туман. Ніч і туман були тепер єдиним захистом тих, хто вижив.
Протягом ночі все було підготовлено до відправлення. Поранених завантажили на вози. Серед них були: командир загону з села Вільче, Алоїзій Крупа та Коханський («Бомба»).
Вранці, ще в повній темряві, уповці розпочали перестрілку в тому місці, де мав відбутися прорив облоги. Самооборона кинула туди всі свої сили. Уповців розтіснили в сторони. У коридор, що утворився таким чином, ринула величезна хвиля возів і людей.
Wyrka, нині село в Костопольському районі Рівненської області України; після війни відновлено та заселене українським населенням — примітка перекладача
Владислав Коханський, Władysław Kochański, псевдоніми «Бомба», „Bomba”, «Вуек», „Wujek”, капітан, командир партизанського загону, кавалер ордена «Віртуті Мілітарі»; за даними історика Юзефа Туровського, Józef Turowski, разом із супроводжуючими заарештований під час застілля з командувачем радянським партизанським з’єднанням генералом Наумовим, вивезений до Києва, потім до Москви, де був засуджений до 25 років ув’язнення за приналежність до іноземного уряду, повернувся до ПНР у 1956 році — примітка перекладача
Siedlisko, село, що налічувало близько 70 господарств, у ніч з 16 на 17 липня 1943 року зазнало нападу й було повністю спалене, у липні 2010 року на місці масового вбивства встановлено пам’ятний хрест — примітка перекладача
Wilcze, наприкінці квітня 1943 року мешканці з уже палаючого поселення під прикриттям бійців самооборони евакуювалися до Гути Степанської, а після знищення останнього в липні того ж року більша частина тих, хто вижив, була вивезена на примусові роботи до Третього рейху — примітка перекладача
Antoni Wiatr, псевдонім «Тигр», „Tygrys”, унтер-офіцер Польської армії, улан, заступник командира загону самооборони в селах Вільче та Седліска, з грудня 1944 року по червень 1945 року утримувався владою ПНР у Люблінській в’язниці — примітка перекладача
Alojzy Krupa, офіцер Армії Крайової, командир загону самооборони в селах Вільче та Седліска — примітка перекладача