Минуло кілька десятків хвилин, перш ніж уповці прорвали оборонні лінії на всіх ділянках і, переконавшись, що Гута спорожніла, кинулися в потрібному напрямку — у погоню за тими, хто втік.
Поляки передбачили це. Задній ар’єргард колони складали майже всі солдати оборони Гути. Атака в тумані, під час швидкої їзди, не могла спричинити великих втрат. Лише кілька разів з боків величезної колони пролунали постріли, десь затріщав кулемет, але всі кулі летіли високо, не завдаючи нікому шкоди.
Маршрут евакуації пролягав через Переспу та Гали226. Навколо дороги лежало безліч трупів. Мешканці Гути впізнавали їх. Це були тіла тих, хто кілька днів тому на свій страх і ризик спробував втекти з Гути. Банди, які саме готувалися до атаки на Гуту, повністю розгромили групу, що втікала, залишивши на шляху тіла кількох сотень убитих. Виявилося, що навіть під час головного штурму Гути поляки не зазнали таких втрат, як ця група беззахисного населення, що пробивалася в бік міста Сарни227. Вид лежачих тіл підсилював у випадкових свідків уявлення про масштаби поразки всього загону, тому не дивно, що до Пшебраже дійшли звістки про повний розгром Гути та вбивство кількох тисяч людей.
Після перетину Переспи та Гали основна колона зіткнулася з біженцями з інших, менших груп та окремих сіл у Видимері228, неподалік від Антонівки229. Було вирішено створити там тимчасовий оборонний табір. Цей табір незабаром було розформовано, оскільки населення почало розселятися у більших містах. Більшість біженців знайшли притулок у Ковелі230 та Сарнах. На жаль, на цьому їхні поневіряння не закінчилися. Німці розпочали масову депортацію всіх мандрівників і бездомних до Німеччини на примусові роботи. Більшість працездатних вирушили вглиб Рейху. «Бомба» деякий час залишався в спорожнілому таборі, але зрештою дістався до Мочуланки231 та Старої Гути232, де почав організовувати партизанський загін, який до кінця 1943 року став одним із найбільших на Волині.
Слід додати, що в Гуті Степанській аж до самого останнього моменту не було офіційного командування. Лише під час боїв за село Коханський, «Бомба», взяв на себе ініціативу щодо організації оборони, але він уже не міг контролювати ситуацію. Тому він ухвалив рішення евакуювати населення до міст. Евакуація пройшла успішно. Повідомлення про масштаби катастрофи, передані нашими розвідниками, а згодом і біженцями, були сильно перебільшені. Трагічно закінчилася, з кількома сотнями загиблих, лише втеча п’яти тисяч осіб, розпочата за кілька днів до евакуації всього табору.
Ті, хто вижив і дістався до Пшебраже, належали до тієї самої групи, яка за кілька днів до нападу вирішила втекти самостійно. Блукаючи лісами, ці люди шукали прохід крізь кільце банд, що оточували Пшебраже. Нарешті, через кілька днів, вони натрапили на нас...
У Пшебраже щогодини надходили тривожні повідомлення. Ми могли бачити пересування противника на відстані кількох кілометрів, і мета їхніх маневрів була нам цілком зрозуміла.
Дрзевецький приніс найтривожніші новини. Видаючи себе за члена УПА, він кілька днів вивчав саме серце «автократичної» України на Волині та «штаб-квартиру» бандитів УПА в Колках. Він спостерігав за посиленням пересувань бойовиків УПА. Цілі загони з’їжджалися до міста, а потім вирушали в невідомому напрямку. Не було жодних сумнівів у тому, що всі ці перегрупування проводилися з метою нападу на Пшебраже.
Вивчивши гіркий досвід, ми не стали недооцінювати ворога. Він мав перебільшене уявлення про нашу силу. Ми самі подбали про це, відправляючи в райони, окуповані націоналістами, підрозділи, озброєні до зубів автоматичною зброєю, — щоб продемонструвати свою міць. Це вселило у ворога належну повагу й утримало його від дрібних, тривожних дій. У момент атаки все це могло обернутися проти нас. Щоб забезпечити свій успіх, фашисти, готуючись до загального наступу, зібрали сили, що значно перевершували наші за чисельністю та озброєнням.
У підсумку ми дійшли висновку, що повністю готові до оборони. Було усунуто навіть найдрібніші недоліки, збудовано нові вогневі позиції, бункери та сполучні траншеї. Там, де ми очікували найбільшої інтенсивності атак, у районі третьої роти, яка обороняє Загайник, ми вирішили у критичний момент висунути вперед усі резервні сили.
У ті дні я був на ногах 24 години на добу. Виснажений недосипанням і сильною втомою, я засинав прямо на коні. 30 серпня я повернувся додому близько 02:00 ночі. Як завжди, я побачив у штабі чотирьох офіцерів зв’язку. Вони теж втомилися від постійного чергування та всіх приготувань. То вони дрімали в найнесподіваніших позах, то знову вставали.
Sarny, нині адміністративний центр Сарненського району Рівненської області України; на початок війни приблизно половину з 7-тисячного населення становили євреї; 2 квітня 1942 року німці створили гетто для місцевих євреїв та переселених із навколишніх населених пунктів, у результаті чого чисельність єврейського населення в місті зросла до 13 тисяч осіб; наприкінці серпня 1942 року СД за участю підрозділів Вермахту, німецької жандармерії та української поліції розстрілювали їх у приміських лісах; за деякими даними, частині людей вдалося врятуватися перед стратою; під час Волинської різанини 1943 року Сарни стали місцем, куди прямували польські біженці з сіл, що зазнавали винищення з боку УПА, врятованих біженців німці поступово вивозили до Генерал-губернаторства та на примусові роботи до Третього рейху; 11 січня 1944 року місто було визволено Червоною Армією — примітка перекладача
Wydymer, польська колонія, заснована у XVIII або XIX столітті, яка на сьогодні вже не існує; у міжвоєнній Польщі входила до складу гміни Антонівка Сарненського повіту Волинського воєводства, до 1930 року — у Поліському воєводстві; спалена УПА у 1943 році; мешканці, що вціліли, були вивезені німцями на примусові роботи до Третього рейху — примітка перекладача
Antonówka, нині село у Володимирецькому районі Волинської області України; заснована у 1833 році як єврейське поселення, до початку війни євреї становили більшість населення; у 1941 році німецька окупаційна влада призначила примусові роботи та ввела заборону на виїзд із населеного пункту, восени того ж року було створено гетто, наприкінці серпня 1942 року співробітники СД, жандармерії та української поліції вивели євреїв з Антонівки в район Костополя (Kostopol), а потім розстріляли їх; 30 липня 1943 року кущові загони самооборони УПА спалили Антонівку, вбивши всіх поляків, включаючи жінок і дітей, кого встигли наздогнати, ще частина потрапила під вогонь козацьких колабораціоністських підрозділів, які охороняли залізничну станцію; тих, кому вдалося врятуватися, вивозили на примусові роботи до Третього рейху — примітка перекладача
Kowel, нині адміністративний центр Ковельського району у Волинській області України; з літа 1941 року німці розпочали винищення євреїв, яких на той час у Ковелі проживало близько 15 тисяч, що становило половину населення; розправи здійснювали айнзацгрупи СД, Einsatzgruppen der Sicherheitspolizei und des SD, EGr, німецька жандармерія та українські поліцейські; вони ж вбили близько 150 ромів; залишене майно було розграбоване українським населенням; під час окупації поляки, які проживали тут — Микола та Кароліна Кміти, Владислав та Марія Шимкевичі, а також Йозефа Волошинська — надавали допомогу євреям, за що після війни Меморіальний центр «Яд ва-Шем» надав їм звання «Праведників народів світу»; 6 липня 1944 року місто було визволено Червоною Армією; у 1939–1945 роках загони ОУН(б) та УПА вбили в Ковельському повіті близько 3750 поляків, з них у самому місті — 44 особи; у 2010 році міська рада присвоїла лідеру ОУН(б) С. А. Бандері звання почесного громадянина Ковеля — примітка перекладача
Moczulanka, що нині розташована в Березнівському районі Рівненської області України; під час німецької окупації польська родина Кійків, яка мешкала тут, переховувала єврея Баруха Гутмана; у 1994 році Меморіальний центр «Яд ва-Шем» надав за це звання «Праведників народів світу» Леону та Ельжбеті Кієк та їхнім дітям: Яну та Зофії; 16 листопада 1943 року в районі Мочуланки відбувся бій між членами самооборони та загонами УПА, які мали намір атакувати поляків, що перебували в цьому районі, переважно біженців з інших населених пунктів; члени самооборони за підтримки загону АК Коханського та загонів радянських партизанів завдали нападникам значних втрат; після 1945 року в покинутому поляками селищі залишилися лише гранітні кар’єри та руїни будівель; приблизно у 2010 році на роздоріжжі перед Мочуланкою було встановлено пам’ятник на честь бійців УПВ, які загинули в цій битві — примітка перекладача