Після того, як Ольшевський пішов, ми з Франком та Альбертом узгодили план спільної оборони на випадок, якщо Ольшевський знайде партизанів, а Прокопюк погодився прийти нам на допомогу.
Згідно з цим планом, радянський загін мав підійти до Юзефіни, сховатися в найближчому лісі, а двісті наших бійців мали б вийти йому назустріч через болота Германівки. Звідти ми завдали б удару об’єднаними силами по тилах бандитів. Якби УПА не виявила нашого зосередження сил і не підготувалася до бою на два фронти, наш успіх був би гарантований. Для повного щастя нам бракувало лише згоди полковника Прокопюка.
Не маючи поки що можливості діяти, ми вирушили на повторний огляд позицій.
Я почав із першої роти. Францішек Малиновський доповів мені те саме, що й інші: повстанці підійшли до загороджень, окопалися й чекають невідомо на що.
«А як взагалі настрій?» — запитав я.
«Загалом непогано.»
«Тоді скажи хлопцям, щоб вони добре підготувалися. Влаштуємо якийсь рейд.»
Бандерівці обстрілювали наші позиції з відстані у кілька сотень метрів, розуміючи, що їхні снаряди не завдають нам жодної шкоди. Краще роздивившись, я встановив, що вони перебувають, по суті, на відкритій місцевості. Їх прикривали лише неглибокі, нічим не замасковані заглиблення.
Біля дороги, неподалік від наших окопів, стояв самотній, вкритий соломою сарай. Я вирішив, що це чудове місце для ведення вогню з висоти кількох метрів.
Я піднявся на горище, завалене снопами вівса, обережно розсунув обшивку й подивився вперед. Переді мною відкрився вид на всю передню лінію, де лежали уповці, які звідси було чудово видно. «Оце буде весело!» — зрадів я.
Я покликав до себе Франка Малиновського й звільнив йому місце біля отвору. Франек подивився, одразу зрозумів, що я маю на увазі, і почав поспішно спускатися з горища.
«Два кулемети й найкращі розрахунки!» — кинув я йому вслід.
Незабаром до сараю підповзли четверо хлопців, тягнучи за собою два «РКМ».
Обережно ми проробили в даху другий отвір, і стволи обох кулеметів висунулися назовні. Внизу солдати вже готувалися до стрибка за лінію загороджень. Ми були готові.
Я вийшов на дорогу, щоб мене бачили всі солдати, підскочив і закричав щосили:
«Вперед!»
«Ура-а-а!» — пролунало вздовж окопів.
За секунду до цього затріщали обидва кулемети. Хлопці добігли до загороджень, пробили проходи, відомі лише їм, і розбіглися в різні боки.
Це було абсолютно несподівано. Задушливий вогонь кулеметів і раптова атака захисників приголомшили фашистів. Вони навіть не намагалися захищати свої позиції. Кілька сотень чорних постатей підвелися з землі й кинулися назад, до рятівних заростей.
У той момент, коли солдати дісталися перших, щойно покинутих позицій, я зупинив наступ. Не було сенсу просуватися далі. Мета була досягнута — банди були відкинуті назад. У стрілецьких укриттях ми знайшли покинуті куртки, боєприпаси, обойми для автоматів і кілька одиниць зброї, залишеної більш боягузливими бандитами. Бандити отямилися лише під прикриттям заростей, звідки в наш бік полетіли перші постріли.
Ми не мали наміру утримувати їхні позиції надовго. Солдати зібрали трофеї й спокійно відступили за загородження. Ззовні ми залишили лише розрізнені патрулі, які мали стежити за захопленою територією, а в разі нового нападу відступати за колючий дріт. Ця смілива вилазка ще більше підняла бойовий дух наших солдатів.
Виїжджаючи, я розповів Франку про план розгрому банд, що зібралися під Юзефовкою. Я наказав йому відібрати для мене близько ста двадцяти найкращих солдатів і відправити їх до штабу.
У таборі мене з нетерпінням чекали Альберт та Ольшевський. Наш Скшетуський був весь у багнюці й виснажений небезпечним маршем.
Ольшевський без слів простягнув мені той самий папірець, на якому Альберт написав наше прохання про допомогу. Я розгладив зім’ятий папірець і прочитав на звороті: «Чекайте у вказаному місці. Прокопюк.»
Ці чотири слова стали плодом нашої братської дружби та партизанської співпраці.
«Як ти їх знайшов?» — запитав я, піднявши голову від безцінної записки.
«Оліва привів мене. Партизани сиділи на старому місці в лісі біля Хиніна240. Мені довелося пробиратися прямо до табору, бо час тиснув, а «зелена пошта» не знає термінових телеграм. Уповці траплялися так часто, що я сам не знаю, як перебрався через ці прокляті трясовини. Прокопюк одразу погодився, і тепер вони мчать щодуху до домовленого місця. Треба поспішати!..»
«Ти показав себе гідно», — похвалив я Ольшевського. — «Якби я мав право присвоювати нагороди, я б дав тобі, брате, найціннішу медаль. А поки що, оскільки я бачу, що ти змерз і виснажений, іди спати... Інших нагород у мене немає...»