Як же сильно я тоді хотів бути з ними. А тим часом я мусив залишатися на місці й лише чекати...
Бій був запеклим, бо часом відлуння пострілів зливалося в один протяжний гуркіт. Цей звук наповнював мене радісною надією, додавав мужності, адже свідчив про те, що уповці зазнали атаки з тилу.
Усе стихло так само раптово, як і почалося. Рідкісні поодинокі постріли нагадували щось на кшталт стихаючих гуркотів грози, що віддалялася. Я блукав по наших позиціях, розмовляв з людьми, але насправді нічого до мене не доходило.
Я чекав на новини. «Якщо вони здобули перемогу, то вже мали б бути тут», — думав я й підраховував час, необхідний для подолання відстані, що відділяла загін від Пшебраже.
Нарешті з лісу вискочив якийсь самотній вершник і тепер мчав щодуху до табору.
Я вибіг на дорогу. Вершник зупинив коня за кілька кроків від мене. Він зіскочив на землю і, важко віддихуючись, вигукнув:
«Міст обвалився, пане коменданте! Міст впав!»
«Він збожеволів!» — з жахом подумав я. — «Він побачив поразку, і в нього затьмарилися почуття.»
«Який міст, чорт забирай?! Доповідай зрозуміло!»
«Міст лежить!» — повторив він. — «Міст! Ми їх так розгромили, що можна ходити, наче по мосту! Бульбовці розгромлені дощенту. Хлопці просили, щоб ви приїхали й самі побачили!»
Лише тепер я зрозумів. Отже, перемога!
«Дайте коня!» — вигукнув я зв’язковому.
Звістка про перемогу поширилася від хати до хати, немов полум’я, викликавши серед людей шалену радість. Радість досягла свого піку, коли у всіх секторах оборони було помічено, як бульбовці поспішно залишали свої позиції та відступали безладними групами, тоді як облогове кільце ламалося й руйнувалося.
Тепер у нікого не залишалося сумнівів у тому, що ми виграли битву і що Пшебраже врятовано.
Те, що сказав зв’язковий, не надто відрізнялося від правди. Лише опинившись на полі бою, я повністю зрозумів причини такої жахливої поразки бульбівців. У момент атаки вони опинилися в оточенні з усіх боків. Шлях на південь їм перекривали болота Холос, далі — бази радянських партизанів, про існування яких банди УПА були добре поінформовані, а ще далі — оборонні лінії Рафалівки, посилені загоном партизанів «Дрзаги»241, що становив резервні сили Пшебраже. На півдні простягалися окопи Пшебраже, а прорватися на схід через територію, укомплектовану партизанами, взагалі не було шансів.
Отже, у повстанців залишався єдиний шлях відступу — на північ. Це була смуга луків, розташована між окопами Пшебраже та дорогою на Яромель, заблокованою, до речі, кінним загоном Копровського. Якби повстанцям вдалося пройти звідси, вони опинилися б на своїй території в околицях Колок або Журавічів.
Після нетривалої спроби оборони частина бандерівських сил, які не брали участі в безпосередньому бою на першій лінії, кинулася в панічну втечу на північ, тоді як кілька сотень інших гинули під масованим вогнем, не маючи можливості врятуватися. Решта проривалася на північ, оминаючи дорогу на Яромель, з якої гримів вогонь зі стволів кавалерійського загону.
Лише тут, на полі бою, де я зустрівся з Прокопюком і Василевським, я дізнався всі подробиці, пов’язані з цим боєм. Загін, який вирушив із Пшебраже на зустріч із радянськими партизанами, мав перетнути великі й підступні болота, а це було нелегкою справою. Люди якось обходили трясовини, стрибали з купини на купину, але коні раз у раз провалювалися в булькаюче багно. Їх витягували спільними зусиллями, у найглибшій тиші. Коням доводилося зав’язувати морди: їхнє іржання могло попередити ворога й серйозно зірвати наші плани.
Нарешті, через годину цього жахливого маршу загін вийшов на тверду землю. Незабаром перед ним виринули перші будівлі села. Вони вже були неподалік від місця зустрічі. Радянські партизани вже чекали на них. Полковника Прокопюка супроводжували капітан Коваленко та політичний офіцер загону Зоя, дівчина виняткової краси.
Після короткого привітання радянські командири у супроводі Альберта та Франека Житкевича обережно вийшли на узлісся, звідки було видно уповців, які розбили табір. Дорога, що вела від лісу в бік Яромля, була єдиною, яка дозволяла уповцям вирватися із засідки, тому було вирішено, що в момент наступу піхоти загін швидким виходом із лісу перекриє її та утримає до кінця бою. Командири повернулися до своїх загонів і почали віддавати останні розпорядження.
І саме тоді стався невеликий інцидент, який ледь не зірвав усю операцію. Один із наших солдатів, заряджаючи гвинтівку, необережно натиснув на курок. Пролунав постріл, який у вухах здивованих солдатів прозвучав як гарматний постріл. Прокопюк, Коваленко та Альберт, стоячи на невеликому підвищенні, бачили з висоти косових хребтів, як уповці повернули голови й насторожено поглянули в бік лісу. Двісті п’ятдесят осіб затамували подих і завмерли на своїх місцях.