Я рідко тренувався на стадіоні в Луцьку. Найкраще я почувався на лісових стежках, у тіні високих сосен, серед освіжаючого аромату смоли та лісової трави. Саме тут я набув залізної витривалості та чудового самопочуття.
Я мріяв про славу видатних, легендарних спортсменів, уявляв собі, що стану польським Нурмі84, і в ейфорії бачив себе на Олімпійському стадіоні в Гельсінкі. Ці мрії розвіялися вже в першу годину війни.
Досі не розумію, чому пропустив мобілізацію. До речі, я не був винятком. Пізніше я зустрів багато молодих людей, які в ті трагічні дні залишилися поза армією. Ми блукали з кутка в куток, не розуміючи, чому наша країна не призиває нас воювати. Залишалося лише одне: пасивно слухати звуки війни, що розгорталася десь на заході Польщі.
Новини були поганими. Катастрофа ставала реальністю. Перший етап мого життя безповоротно завершився.
17 вересня Червона Армія увійшла до Волині. Починалася нова реальність, у якій мені належало знайти своє місце. Я повернувся на свою колишню посаду в лісовій інспекції.
Дні тягнулися повільно. Настала рання, сувора зима. Одного дня мене заарештували. Я був упевнений, що сталася якась помилка, яка незабаром з’ясується. Я поспішно почав шукати у своєму житті провини, що могли б стати підставою для арешту. Нічого подібного я не знайшов. Це мене заспокоїло. На жаль, ненадовго — незабаром я виявив, що мою долю розділили й інші лісники.
Тоді ще ніхто з нас не розбирався в суті «беріївщини»85 та її проявах. Ми не знали, що її жертвами ставали також і чесні радянські люди.
Незабаром я опинився разом з іншими людьми на крайній півночі. Ми працювали на лісозаготівлях. Очима лісника я дивився на безкрайні простори тайги, захоплюючись темними стінами гуркотливих велетнів, що кишіли співочими птахами або були оповиті болісною, морозною тишею.
Далеко від рідної землі та рідних лісів, відрізаний від далекого, але такого близького світу, я також відчув справжній тягар самотності. Мене мучило почуття несправедливості. Мені здавалося, що воно торкнулося мене особливо жорстоко. У моєму юному серці зародився бунт. Я почав думати про втечу.
Так минула зима. Весна раптово, по-сибірськи, хлинула зеленню, немов могутній потік, і переможно кинулася назустріч літу.
Я був молодим і сильним, атлетичним і загартованим у труднощах, а тайга, життя в якій я добре знав, вирувала за вікном мого барака.
Ясного липневого вечора я попрощався з друзями. Отримавши в подарунок кілька скибочок хліба та озброївшись ножем, я вирушив у тайгу. Куди й у якому напрямку мені слід повернути?
Тут, за Полярним колом86, орієнтація за сонцем і зірками стала ненадійною й марною. Вирішальним чинником стала інтуїція. Те, що утримувало мене на прямій лінії й не давало заблукати в безкрайніх лісах, навряд чи можна було назвати почуттям орієнтації. Це був скоріше інстинкт, той самий інстинкт, який безпомилково направляє птахів до їхніх гнізд навесні.
Я йшов так вісім тижнів, долаючи по п’ятдесят-шістдесят кілометрів на день. Виснажений і голодний, я часто піддавався ілюзіям: ділянка карликової сосни, яку, здавалося, можна було пройти за лічені хвилини, займала у мене три-чотири дні. У такі моменти мене охоплював жах: мені здавалося, що я божеволію, і я хотів кинути боротьбу за життя, сісти під низькорослу сосну й залишитися на місці.
Мене мучив голод. Невпевненість у тому, чи правильно я рухаюся, позбавляла мене останніх сил і волі. Я прагнув зустрічі з людьми й боявся їх.
Одного разу я нарешті опинився біля Волги. Тут вона звивалася численними вигинами. Щоб не подовжувати шлях, мені довелося переправлятися через неї п’ять разів. Далі йти ставало дедалі легше. На Волині я відчув себе як вдома.
І ось, через вісім тижнів грандіозного походу, опівночі я опинився у рідному селі. Біг закінчився. Жахливий біг, якого не витримала б жодна тварина. Біг без глядачів і оплесків. На фініші мене зустріла заспокійлива тиша.
Для батьків, братів і сестер моє повернення було чимось абсолютно неймовірним. Я теж не міг повірити в усе це. Лише тоді, коли я розповів свою історію, до мене дійшло, що я розповідаю не про когось, а про себе. Цей факт повернув мені відчуття реальності.
фінський бігун на середні та довгі дистанції, дев’ятиразовий олімпійський чемпіон, володар найбільшої кількості олімпійських медалей в історії легкої атлетики — примітка перекладача
Лаврентій Павлович Берія, радянський державний і партійний діяч, генеральний комісар державної безпеки — примітка перекладача