Постійною базою в Луцьку була квартира мого брата Юзека. Як працівник лісопилки, він офіційно «запозичував» із транспортів із полоненими все нові партії радянських солдатів та офіцерів. Після кількох днів роботи на лісопильні група з’являлася в Пшебраже, звідки втікачів уже безпечно доставляли до партизанських загонів.
Одного разу Альберт поїхав до Луцька, а наступного дня привіз із собою молоду дівчину, Надю. Вона працювала в місцевій лікарні. Її відправили до загону Прокопюка. Через кілька днів вона знову з’явилася в Пшебраже. Вона просила відвезти її до Луцька, де вона мала організувати втечу більшої кількості ув’язнених. Альберт мав зустрітися з нею через тиждень у місцевому парку.
У призначений час він вирушив до Луцька разом з Едеком Синицьким, молодим, але дуже врівноваженим партизаном. Обидва мали при собі пістолети та по дві гранати. У призначений час вони прийшли до парку, але Наді та полонених ніде не було.
«А може, це пастка?» — занепокоївся Едек, коли вони помітили неподалік кількох підозрілих чоловіків.
«Або це пастка, або Надя потрапила в неї. У будь-якому разі ситуація не з найкращих.»
«Йдемо?»
«Ну, звичайно!»
У цей момент до них підійшла Надя.
«Ну, нарешті ти тут!» — відрізав Едек. — «Де твої хлопці?»
«Вони тут, чекають на вас.»
«Де?» — нервував Едек.
«Придивися уважніше. Усі ці молоді чоловіки — радянські солдати. Непогано їх переодягли, чи не так?»
«Ну ти й диво... Ми думали, що це німецькі агенти!»
Надя повільним рухом поправила зачіску. Це був домовлений знак. Усі чоловіки одразу ж підійшли до неї.
Альберт, не гаючи часу, почав розповідати їм про подробиці втечі: невеликими групами їм належало рухатися в бік села Жабка252, там усі зберуться й разом вирушать далі.
Через дві години всі знову зібралися у вказаному місці. Це була найчисленніша група, яку вдалося зібрати до цього часу. Всього близько п’ятдесяти осіб. Радянські солдати були безмежно раді вдалій операції й наполягали на тому, щоб якомога швидше вирушити далі, до табору партизанів.
Однак Альберт стримував їхній запал. У цьому місці поки що не можна було рухатися всією групою. Він призначив нове місце зустрічі: колонію Вишневе253 неподалік від залізничної лінії Ківерці—Рівне. Тут вони вже почувалися як вдома, бо на них чекав майже весь загін Прокопюка. П’ятдесят нових людей поповнили ряди партизанів.
Наставала осінь. Ночі ставали дедалі холоднішими й довшими. Дні, оповиті осінньою сірістю, минали швидко й непомітно.
Життя у Пшебраже минало у звичному табірному ритмі. Люди поступово забували про весняні гарячкові приготування до бою з грізним і численним супротивником — УПА.
Час працював не на користь уповців. Лінія фронту наближалася дедалі швидше. Напевно, той чи інший член бандерівської кліки, який донедавна був затятим ворогом «ляхів, жидів та московської комуни», ловив себе на роздумах про найближче майбутнє й міркував, що з ним станеться, коли сюди увійде Радянська Армія.
Траплялося, що наші патрулі тепер безкарно проникали вглиб бандерівських територій і, не будучи ніким затриманими, благополучно поверталися до табору. Німці отримували на фронті добру прочуханку. Цей факт був очевидним для всіх. А в тилу, у тилових районах, діяли невловимі партизанські загони. Гинули німці, їхні пособники, шпигуни та українська поліція. Німецькі транспорти застигали у величезних купах металобрухту, підриваючись партизанськими диверсійними групами.
Окупант втрачав силу на цих територіях. Гітлерівське командування дедалі наполегливіше вимагало очистити тил фронту, ліквідувати партизанські загони та провести пацифікацію всієї території.
Німці почали готуватися до генеральної розправи з партизанами. У повній таємниці вони розробляли план гігантської облави та пацифікації на території всієї північної Волині та Полісся. Однак час для проведення цієї операції було обрано не надто вдало. У дні осінньої сльоти лише люди, які чудово знали ці місця, могли дозволити собі блукати розмоклими болотами та трясовинами. Ніколи не було відомо, де тут закінчується заболочений луг, а починається підступна трясовина.
Облава була підготовлена з типово німецькою педантичністю. Гітлерівці вийшли в поле у повному озброєнні, обтяжені важким спорядженням. У бій вони кинули близько трьох піхотних дивізій та загони української поліції.
Żabka, нині село у Ківерцівському районі Волинської області України — примітка перекладача