Здавалося, що цього разу жодна людина не прорветься крізь подвійне кільце облоги, не кажучи вже про численні партизанські загони з обозом, спорядженням та пораненими.
Командування АК з Луцька повідомило мені безліч подробиць щодо німецьких планів «умиротворення». Вони становили для Пшебраже надзвичайно серйозну загрозу. Досі нам сприяла дорого обійшлася мовчазна терпимість інспектора Єске, проте ми знали, що невідомі й, безсумнівно, більш високопоставлені німецькі командири не зважатимуть на думку інспектора, особливо коли вони ознайомляться з реальною силою Пшебраже.
Радянські партизани, дізнавшись про підготовку операції з придушення повстання, рушили на північ, ближче до рятівної лінії боліт. Ми ж були змушені залишитися на місці, причому в повній самоті, покладаючись виключно на себе. Більше того, ситуація вимагала — як би парадоксально це не звучало — на час пацифікації настільки послабити гарнізон у Пшебраже, щоб в очах німців він став нікчемним осередком польськості, який лише завдяки дурості й безпорадності банд уникнув загибелі.
Я віддав відповідні накази, насамперед наказав солдатам сховатися та розійтися по навколишніх важкодоступних селах і містечках.
«Ви повинні зникнути з поля зору німців», — пояснив я. — «На час пацифікації сховайтеся у своїх родин, родичів та знайомих. Після бурі ми знову зустрінемося тут.»
Протягом кількох днів Пшебраже спорожніло.
Незабаром до нас прибули німці. Старий Малиновський повідомив їм, що вони перебувають у великому польському селі, яке є бідним і перенаселеним, оскільки переважну більшість його мешканців становлять біженці з інших польських сіл і поселень. На підтвердження своїх слів він підсунув їм папірець від Єске.
Звісно, німців не цікавила доля якогось там польського села. Командир, полковник у характерних окулярах із золотою оправою, сердито відрізав Малиновському, щоб той підготував зручні казарми та смачний обід.
На щастя, виявилося, що Пшебраже не знаходиться всередині котла254, а є лише відправною точкою.
Уся ця грандіозна за масштабами операція стала для німців лише екскурсією по околицях. Їм не вдалося розгромити жодного великого партизанського загону. По суті, їм не вдалося навіть створити якийсь котел.
Партизанські загони зникали десь серед боліт і лісів, заплутували сліди, несподівано завдавали ударів переслідувачам у найнесподіваніших місцях.
Німці, збиті з пантелику різкими випадами, заблукавши на незнайомій території, кілька днів безпорадно блукали місцевістю і повернулися до Луцька.
Одразу після їхнього відходу прибули партизани. Від усієї цієї битви у них залишилися лише спогади про виснажливий марш на північ та дрібні перестрілки з передовими загонами облави.
Життя в таборі повернулося до звичного ритму. Наплив біженців до Пшебраже значно зменшився. До нас прибували вже лише окремі сім’ї та самотні люди, а не — як раніше — цілі села.
Війна зазвичай породжує особливу групу людей, які, маючи хитрість, сміливість і схильність до ризику, вміють непогано «влаштуватися», використовуючи сприятливі нагоди для великих угод. І Пшебраже не було позбавлене таких людей. Вони становили для нас справжню напасть. Вони об’єднувалися в окремі групи й вирушали до сусідніх українських сіл, щоб грабувати за рахунок Пшебраже.
Найприбутковішим виявилося викрадення худоби. Неподалік від Пшебраже викрадену худобу забивали, а готове м’ясо відправляли на чорний ринок у Ківерці, Луцьк та ще далі.
Довгий час ця огидна практика процвітала у нас просто під носом, а ми нічого не знали. Грабіжники, натхненні успіхом, почали знаходити послідовників. Незабаром у Пшебраже виникло організоване економічне підпілля.
Але врешті-решт чаша терпіння переповнилася. Одного разу до мене завітала делегація селян із сусідніх українських сіл. Вони скаржилися на мешканців Пшебраже, які приходять вночі й, погрожуючи зброєю, виганяють худобу з корівників.
Мене охопила лють. Адже саме ми доклали стільки зусиль, щоб підтримувати дружні стосунки з навколишніми селами, населеними українцями! Ми боролися за те, щоб усі — і поляки, і українці — зрозуміли, що одурманених головорізів із бульбовських і бандерівських банд не можна ототожнювати з усім українським народом, з яким ми хочемо жити в злагоді та дружбі, а тепер кілька або десяток злодіїв зводить нанівець наші зусилля!