Втікши з німецького полону, Смоленко дістався до Пшебраже і переховувався в таборі протягом кількох тижнів. Коли на Пшебраже почалися атаки, Смоленко взяв на себе командування загоном і залишився з нами назавжди. Його улюбленою зброєю був кулемет «РКМ». Треба визнати, що він стріляв з нього як мало хто.
Лейтенант Смоленко лежав на позиції разом зі своїм загоном і пильно вичікував ворога. На дорозі, однак, панувала тиша. У якийсь момент він почув віддалений тупіт, який з кожною хвилиною посилювався; але туман ускладнював огляд. Однак, коли звук копит став настільки близьким, що в будь-яку мить з-за туману могли з’явитися кавалеристи, Смоленко не витримав:
«Хлопці, бульбовська кавалерія! Вогонь!» — вигукнув він.
Пролунав гуркіт із «РКМ». Люті постріли пролунали назустріч стаду овець, що мчало...!
Смоленко припинив стрілянину. Він підвівся, протер очі обома руками і, промовляючи слова крізь зуби, сказав:
«Вівці, ось вони...» — Він вилаявся нецензурним словом, а потім розсміявся.
Після бою товариші Смоленка ретельно підрахували «урожай» знаменитої серії. Шість убитих овець і дев’ять поранених. Жартівливі привітання не вщухали.
Але повернімося до бою. З моменту початку наступу минуло вже чверть години, а на наших позиціях нічого не відбувалося. Ми помітили бульбовців майже в останню хвилину. Вони виринули з туману широкою шеренгою, тримаючи зброю напоготові.
«Ще не час», — заспокоював я себе. Я оглянув лінію фронту. Мої хлопці лежали нерухомо, наче валуни, спрямувавши погляди на обрані цілі.
Я націлив приціл на супротивника. У них були рушниці та кілька кулеметів. Я розгледів характерні темні мундири. Це школа курсантів. Вони наближалися, не підозрюючи, що це буде їхній перший і останній бойовий вихід.
Я тихо наказав Бергелю відкрити вогонь. Він запустив кулемет. За мить наші позиції затремтіли від гуркоту.
Вже після першого залпу ряди уповців поріділи наполовину. Ті, хто вижив, сховалися. Інші в першому пориві кинулися в бік села, яке покинули кілька миттєвостей тому. Однак загороджувальний вогонь відрізав їм шлях.
На цей сигнал хлопці пішли в атаку. В окопах залишилися лише резерви на випадок, якби прийшла допомога з Сітниці. Наша передбачливість виявилася зайвою.
Допомога для Омельно не надійшла.
Коли бій вщух, частина наших людей зайнялася трофеями та збором зброї, а решта пішла в бік села назустріч ударній групі. У школі ми знайшли величезні запаси продовольства; тепер це належало нам. Разом із радянськими партизанами ми взялися за завантаження продовольства на вози.
Ми були задоволені результатом рейду. Уповська школа курсантів перестала існувати. Це було найголовніше. У нас не було жодних втрат. Не зазнало втрат і цивільне населення Омельно258.
Я зібрав усіх полонених, переляканих і тремтячих від страху, і оголосив їм, що вони вільні.
«Ми пощадимо вас», — сказав я, — «бо сподіваємося, що ви зробите правильні висновки з сьогоднішніх подій. Достатньо, щоб ви ще раз опинилися в лавах бандитів, і ваша доля буде вирішена. Якщо не ми, то радянська влада накладе на вас справедливе покарання за ваші злочини».
Околиці Пшебраже
Через деякий час після розгрому Омельно полковник Прокопюк виступив з ініціативою організувати спільну нараду командирів усіх партизанських загонів та командирів самооборони. Метою наради було обговорення проблем подальшої співпраці та визначення нових завдань.
Загін Прокопюка на той час дислокувався у занедбаних будівлях Германівки. Користуючись чудовими умовами місцевості, партизани здійснювали звідси вилазки на ділянку залізничних колій Ківерці — Олика259.
Усі запрошені на нараду зібралися в штабі полковника. Там, серед інших, були кілька радянських штабних офіцерів, а також командир польського партизанського загону «Дрзага», комендант самооборони в Рафаловці Аполінарій Оліва та я разом зі своїм заступником і командирами рот. Нараду вів полковник Прокопюк. Він же першим взяв слово.
«Наближається вирішальний момент боротьби з окупантами», — сказав він. — «Вже незабаром Полісся та Волинь стануть ареною запеклих боїв із гітлерівською армією, що відступає. Однак перш ніж це станеться, на нас чекає ще багато боїв із німцями та бандерівцями. Наразі найнагальнішим завданням для нас стає битва за залізничні колії. Це наше спільне завдання, адже німці — наш головний і спільний ворог. Не можна також ні на мить випускати з поля зору діяльність націоналістичних банд, які об’єднуються у великі загони та угруповання, прагнучи ще до наступу фронту ліквідувати всі польські центри самооборони. Німецький фашизм і український фашизм однаково огидні, тому українські націоналісти також є нашими ворогами. У цій ситуації необхідно налагодити ще тіснішу співпрацю між радянськими партизанами, польськими партизанами та польськими центрами самооборони. Ми маємо розробити нові, досконаліші засоби зв’язку, встановити загальні паролі, місця зустрічей, ми маємо нарешті взяти на себе зобов’язання негайно надавати один одному допомогу в будь-якій ситуації. Лише так, борючись спільними силами, ми зможемо, уникаючи великих втрат, виконати свої завдання, тобто протистояти зростаючому тиску гітлерівців та націоналістичних банд. Я хотів би, щоб усі присутні тут командири висловилися щодо представлених тут пропозицій...»
деякі історики, зокрема Гжегож Мотика та Микола Михайлович Кучерепа, пишуть про десять цивільних жертв та викрадення худоби — примітка перекладача
Ołyka, нині селище міського типу в Ківерцівському районі Волинської області України; перші згадки про євреїв у місті датуються 1577 роком, наприкінці XVIII століття в місті виникла хасидська громада «Елік», яка проіснувала аж до Голокосту; тут була бібліотека на івриті; у міжвоєнний період у місті проживало близько 2100 євреїв, що становило приблизно третину всього населення; масові вбивства, що здійснювалися окупаційною адміністрацією та українською допоміжною поліцією, розпочалися одразу після окупації в 1941 році; у березні 1942 року в місті було створено гетто, куди привезли багато євреїв із навколишніх сіл, кількість мешканців гетто сягнула близько 3500 осіб; у гетто діяла єврейська підпільна група, яка підривала інфраструктуру та саботувала залізничні колії в цьому районі, а в липні 1942 року за допомогою закладених мін вбила кількох українських поліцейських та одного німецького чиновника; ті учасники групи, що вижили, продовжили діяльність і після ліквідації гетто; вже 27 серпня того ж року гетто в місті було ліквідовано, більшість було розстріляно в околицях і закопано в ямах, лише близько 130 ремісників, залишених для примусової праці, було вбито напередодні визволення міста Червоною Армією в січні 1944 року; у живих залишилося приблизно 20 осіб, нині на честь загиблих встановлено пам’ятник — примітка перекладача