Оскільки, крім радянських партизанських загонів, я представляв найсильніше угруповання на цій території, то знав, що присутні надають великого значення моїй думці.
«Питання, які щойно порушив полковник Прокопюк», — почав я, — «вже давно знайшли в Пшебраже належне розуміння. Радянські партизани, польські партизани, колишні військовополонені — одним словом, усі, хто бореться з німцями та українськими націоналістичними бандами, — можуть розраховувати на нашу допомогу та захист. Ми, у свою чергу, добре пам’ятаємо все, що партизани зробили для нас під час нападу бандерівців на Пшебраже, пам’ятаємо спільний похід на Омельно та багато інших важливих операцій. Однак треба визнати, що досі наша співпраця була хаотичною, мала випадковий характер. Мені здається, що справді настав час надати нашим діям конкретних організаційних форм.»
Потім по черзі висловлювалися інші учасники наради. Питання про необхідність спільних дій — планування та реалізації задуманого — було настільки очевидним, що ніхто не сумнівався в його правильності. Узгодивши основні принципи та напрямки діяльності, ми перейшли до обговорення технічних питань. Ми визначили паролі, сигнали тривоги, правила функціонування «зеленої пошти» та місця зустрічей. Ми також запланували найближчі акції на залізничних коліях.
Полковник Прокопюк, який не приховував свого задоволення результатами наради, запросив усіх на скромний партизанський частування.
Після перших тостів офіційна атмосфера зникла. Люди розговорилися, почали розповідати лісові партизанські анекдоти. Хтось заспівав тужливу українську пісню, а потім співали польські та російські пісні.
Через кілька днів після наради в Германівці до мене з’явився гінцець із загону «Дрзаги»260.
«Уже два дні ми шукаємо нашого командира. Позавчора він поїхав до Германівки, і відтоді про нього немає жодних звісток. Ми були в Рафалівці, але там його ніхто не бачив. Може, він у вас, у Пшебраже?»
«Востаннє я бачив вашого командира на нараді у Прокопюка», — відповів я. — «Якби він був у Пшебраже, то напевно завітав би до мене, і в будь-якому разі я б знав про його перебування там.»
«То що ж він робить?» — зв’язковий був дуже стурбований. — «Ще жодного разу не траплялося, щоб, відлучившись від загону, він не повернувся в обумовлений час.»
«Він поїхав сам?»
«З ним були «П’ятий»261 і «Слон»262. Їх теж немає.»
Зникнення «Дрзаги» мене стривожило. Адже він міг дуже легко натрапити на загін уповців, німців, шуцманів або, зрештою, фольксдойче263, зрадників і колабораціоністів... Адже на Волині, немов у котлі, зіштовхувалися різні сили, кожна з яких могла виявитися фатальною для випадково зустрінутої групки поляків.
Ми негайно розпочали пошуки. Маршрутом, що вів від бази партизанів до самої Германівки, вирушив весь загін зниклого командира та кінні патрулі з Пшебраже. Ми йшли щільним строю, прочісуючи зарості по обидва боки дороги, заглядаючи в найближчі хатини.
Таємниця розкрилася досить швидко. Неподалік від Германівки, на узліссі, лежали тіла трьох людей. Це були: «Дрзага», «П’ятий» і «Слон». Усі троє загинули від пострілів у спину, зроблених з близької відстані. Це сталося 6 листопада 1943 року. Їх поховали на кладовищі в Пшебраже.
Загін «Дрзаги» було сформовано влітку 1943 року з ініціативи інспекції Армії Крайової в Луцьку264. По суті, це був лише зародок майбутнього загону. Спочатку до його складу входило всього двадцять партизанів, набраних із Торчина265 та Антонівки. Завданням загону було надання допомоги польському населенню, яке зазнавало нападів банд УПА на території Луцького повіту. Коли основний тягар бойових дій перемістився в околиці Пшебраже, загін було направлено сюди з завданням надавати допомогу всім навколишнім селам і селищам, приділяючи особливу увагу Пшебражу. Це перегрупування відбулося в серпні.
volksdeutsche, «етнічні німці», термін, що позначає німців за межами території Третього рейху в кордонах 1933 року — примітка перекладача
польовий підрозділ Волинського округу, кодова назва «Конопля», „Konopie”, територіальна одиниця Союзу збройної боротьби, а згодом — Армії Крайової; на території Ківерцького округу мало кодову назву «Луг», „Łąka” — примітка перекладача
Torczyn, нині селище міського типу в Луцькому районі Волинської області України; більшість мешканців становили українці та євреї, поляки були в меншості; 25 червня 1941 року захоплений Вермахтом, німці створили гетто для близько 1500 місцевих євреїв та ще понад 500, переселених із навколишніх сіл; 23 серпня 1942 року мешканців гетто розстріляли на старому єврейському кладовищі, масове вбивство здійснювала СД за участю німецької жандармерії та української поліції; за даними історика Семашка, розстрілювали безпосередньо співробітники української допоміжної поліції; під час Волинської різанини 1943 року в Торчині існувала польська самооборона чисельністю 36 осіб, через селище проїжджали польські біженці з сіл, що зазнали винищення з боку УПА, іноді під німецьким конвоєм; на початку 1944 року УПА спалила в Торчині церкву Святої Трійці та святого Іоанна Хрестителя, при цьому гинули місцеві поляки та українці; у лютому 1944 року селище було визволено Червоною Армією; під час німецької окупації поляки, які проживали в Торчині, — Євген Квятковський і Вацлав Цигановський, а також українці Адам Філіповський (Григорій Онищенко), Анатолій Крут, Марія Крут та Олександр Крут переховували євреїв, за що після війни Меморіальний центр «Яд ва-Шем» нагородив їх званнями «Праведників народів світу» — примітка перекладача