— Ого-го, — сам до себе промовив Мартин, — до півночі всього дві години.
Проминувши ратушну площу та Житній торг, Мартин підійшов до того місця Замкової гори, де вилися вирубані у кризі східці, що вели до Воєводської брами. Біля підніжжя гори тяглася вуличка, за нею йшов земляний вал, міцний дерев’яний острог, а за ним рів і за ровом круто й обривисто здіймалася Щекавиця-гора. Її вершина була покрита густим гаєм, а сніжні кучугури покривали всі боки. Воєводська брама з шестикутною високою баштою підіймалася просто навпроти Щекавиці. Тепер, при слабкому зоряному світлі, замок здавався якоюсь чорною громадою, що здіймалася на вершині сніжної гори. Мартин почав обережно підійматися по крижаних східцях. Піднявшись до половини гори, він на кілька хвилин зупинився, щоб перевести подих, і глянув униз.
Ще не добравшись до половини гори, Мартин уже стояв на доволі значній висоті. Там, внизу, біля його ніг, тісними кривими вуличками розкинулось місто. Червоні черепичні та гонтові покрівлі високих домів підіймаються близько-близько одна до одної. Там і сям між ними встають куполи церков. Де-не-де на них відбився бляклий зоряний блиск. А от наліво і сірі шпилі домініканського монастиря. От міський вал, от і мійська брама — видно, як гріється біля неї група вартових. А там направо гора за горою, сніжні, високі, вони наче льодовим кільцем охопили місто до самого Дніпра… І білою, блякло виблискуючою смугою розлився широкий нерухомий Дніпро біля міського підніжжя — Подолу, і, звиваючись, припав до гористих берегів. «Вартуй!» — ледь чутно донеслося з мійської брами. «Вартуй!» — глухо відповів голос угорі над головою. Мартин ще раз вдихнув прохолодне свіже повітря і рушив уперед… От над ним уже ясно вималювались замкові стіни, високі, совиті[39], розділені на численні городні[40]. Кожна міська сім’я мусила за свій кошт вибудувати і підтримувати певну частку фортечної стіни; за це вона діставала право прибудовувати до своєї ділянки з внутрішнього боку комору, де сім’я і ховала своє добро під час облог та нападів. П’ятнадцять високих шестикутних башт здіймається на стінах. Глибокий рів оточує їх; по стіні розміреним кроком то там, то сям рухається вартовий. Обережно, майже зовсім пригнувшись, Мартин пробирався до Воєводської брами.
«Що, як перекидний міст піднятий?» — задавав він собі питання, яке весь час його тривожило. — Не повинно б, час спокійний, татар не чути, там і завжди стоїть невсипуща сторожа. Ну, а що, як раптом?»
Мартин навіть зупинився від такої моторошної думки. Однак зволікати було ніколи! Діставшись до самої вершини гори, Мартин поповз уздовж рову, наближаючись до воєводської брами. Не доходячи кроків п’ятдесяти до неї, він ледь підвівся і виглянув: звідси мусило бути видно перекидний міст. Радість охопила його: просто з другого ярусу шестикутної Воєводської брами з темних амбразур на той бік рову спускалися тяженні залізні ланцюги.
Тим часом біля підйомних воріт, у невеликій сторожці під склепіннями башти групка вартових зібралася довкола замкового хорунжого, пана Лоя. Низенький і товстенький пан Лой сидів на дерев’яній лаві. Попри те, що все його кумедне тіло, здавалось, складалося лише з неохопного черева, посадженого на куценьких ніжках, з круглою пробкою замість голови, пан Лой завжди мав гідну поважну поставу, особливо коли розмовляв зі своїми підлеглими. Вартові гуртком стояли довкола нього.
— І ви самі це бачили? — допитував їх пан Лой зі зневажливою ухмилкою на круглому блискучому обличчі.
— Аякже, та пан і сам тоді вибіг на площу…
— Гм, — махнув рукою пан Лой, — коли ж це я вибіг? Пізно! Він-то, мене повидівши, і кинувся навтьоки, підібгавши хвоста. Так що й слід застиг… Коли б я з вами був у ту пору, як він на міст влетів, не втік би він од мене, нізащо, хоч би верхи на відьмі сидів. А чого ж ви його не ловили?
— Де ж його ловити? Сам пан бачив, — Семен торкнув було його за стремено, та й гепнув, мов неживий.
— А чому гепнув? Га? — прикрикнув пан Лой. — Бо неуки ви, гречкосії, от що! Хто ж до чорта так просто підходить? Ти спробуй простого бика за ногу взяти, то й він тебе рогом бодне! А ти чорта хотів рукою піймати! Тьху тільки! — сплюнув він убік. — І більш нічого! Ось я вже пізно на площу прибіг, — вів далі пан Лой, прикладаючись до похідної баклажки, що висіла в нього при поясі, — а чи ви бачили, як я кинувся його доганяти? — обвів він присутніх переможним поглядом, підіймаючи плечі і вип’ячуючи груди вперед.