Фургон зупинився. Реба почула, як Доларгайд опускає вікно зі свого боку.
– Доларгайд, – мовив він. – Доктор Ворфілд мав попередити про мене.
– Так, сер. Покладіть оце, будь ласка, під двірник, коли вийдете з машини.
Вони повільно рушили вперед. Реба відчула легкий поворот дороги. У повітрі – дивні, важкі запахи. Десь просурмив слон.
– Зоопарк, – сказала вона. – Блискуче.
Вона б радше поїхала на пікнік. Але чорт із ним, і це згодиться.
– Хто такий доктор Ворфілд?
– Директор зоопарку.
– Твій друг?
– Ні. Тою плівкою ми зробили зоопарку послугу. Тепер вони хочуть віддячити.
– Як?
– Тобі дозволять торкнутися тигра.
– Дивина за дивиною!
– Ти коли-небудь бачила тигра?
Реба була рада, що він насмілився на це питання.
– Ні. Пам’ятаю пуму, ще з дитинства. У зоопарку в Ред-дір111 тільки вона й була. Гадаю, краще нам про це поговорити.
– Тигру лікують зуб. Його мають… приспати. Якщо забажаєш, то помацаєш його.
– Там буде натовп, люди чекатимуть?
– Ні. Ніякої публіки. Ворфілд, я і ще пара людей. Телебачення зайде, уже як ми підемо. Хочеш?
Дивна нагальність у питанні.
– От біса пухнастого, звісно хочу! Дякую… який чудовий сюрприз.
Фургон зупинився.
– Е-е, а як я знатиму, що він міцно спить?
– Полоскочи його. Як загиготить, тікай неоглядки.
Зайшовши до процедурної, Реба відчула під підошвами лінолеум. У кімнаті було прохолодно й лунко. Здалеку струменіло тепло.
Ритмічне човгання навантажених ніг, і Доларгайд відвів її вбік, поки вона відчула спиною стіни кута.
Тигр був тут, вона відчувала його запах.
Залунав голос:
– Тепер угору. Помалу. Униз. Докторе Ворфілд, можна ми лишимо під ним полотно?
– Так, оберніть подушку одним із тих зелених рушників і покладіть йому під голову. Я пошлю по вас Джона, коли ми закінчимо.
Кроки йдуть геть.
Реба чекала, поки Доларгайд щось їй скаже. Він мовчав.
– Він тут, – сказала вона.
– Його занесли десятеро чоловіків на полотні з лямками. Він великий. Десять футів112. Доктор Ворфілд слухає йому серце. Тепер зазирає під одну повіку. Ось він іде до нас.
Тіло приглушило звуки перед Ребою.
– Доктор Ворфілд, Реба Макклейн, – сказав Доларгайд.
Вона простягнула руку. Її потисла велика м’яка долоня.
– Дякую, що дозволили мені прийти, – сказала вона. – Це справжній подарунок.
– Радий, що ви змогли прийти. Розмаїтили мій день. Дуже вдячні за плівку, до речі.
Глибокий голос доктора Ворфілда видавав освіченого темношкірого чоловіка середнього віку. Певно, з Вірджинії.
– Маємо перечекати, аби пересвідчитись, що дихання й серцебиття чіткі й стабільні, а потім лікар Гасслер розпочне процедуру. Гасслер стоїть там, поправляє дзеркальце на голові. Між нами кажучи, він його носить тільки щоб перука не спала. Ходімо, познайомимось. Містере Доларгайд?
– Прошу.
Реба простягнула руку Доларгайду. Доторк трохи запізнився, був дуже легким. На щиколотках лишився піт з його долоні.
Доктор Ворфілд поклав її руку собі на лікоть, і вони повільно пішли вперед.
– Він міцно спить. Ви маєте якесь загальне уявлення?.. Я опишу стільки, скільки ви попросите, – сказав він і замовк, не певний, як краще висловитися.
– Я пам’ятаю малюнки в книжках, що гортала в дитинстві, а ще раз бачила пуму в зоопарку біля дому.
– Тигр – це як суперпума, – сказав доктор. – Груди ширші, масивніша голова, важча статура й мускулатура. Це чотирирічний бенгальський самець. Завдовжки футів десять, від носа до кінчика хвоста, а важить вісімсот п’ятнадцять фунтів113. Лежить на правому боці під яскравими лампами.
– Я їх відчуваю.
– Він неймовірний, з оранжевими й чорними смугами, оранжевий такий яскравий, що майже витікає в простір навколо нього.
Раптом доктор Ворфілд злякався, що говорити про кольори – це жорстоко. Але кинув погляд на обличчя Реби й підбадьорився.
– Він за шість футів, чуєте його запах?
– Так.
– Може, містер Доларгайд вам уже розповідав, що якийсь йолоп тицьнув у нього крізь загорожу садовими ножицями, що лежали біля клітки. Тигр обламав об лезо довге ікло ліворуч на верхній щелепі. Окей, лікарю Гасслер?
– З ним усе гаразд. Треба зачекати ще хвилину-дві.
Ворфілд представив Ребі стоматолога.
– Любонько, ви – перший приємний сюрприз, що я отримав від Френка Ворфілда, – сказав Гасслер. – Не хочете дещо потримати в руках? Це золотий зуб, власне, ікло.