– Говори гучніше.
Він копався в одній шухляді, потім – у наступній.
– Що там, поганий зв’язок? Ді, хворіти на самоті не варто.
– СКАЖИ ЇЙ, ЩОБ ПРИЇЖДЖАЛА ВВЕЧЕРІ, І ПОДБАЙ ПРО НЕЇ.
Доларгайд ледве встиг затулити слухавку.
– Господи, що це було? Біля тебе хтось є?
– Це радіо, я випадково натиснув кнопку.
– Слухай, Ді, хочеш, я когось до тебе відправлю? Голос у тебе не дуже. Я сама приїду. Попрошу Маршу, вона привезе мене під час ланчу.
– Ні.
Ключі лежали в шухляді під скрученим ременем. Ось він їх знайшов. Позадкував у коридор разом із телефоном.
– Зі мною все гаразд. Побачимось пізніше.
«С» мало його не потопили. Він побіг униз сходами. Телефонний дріт вирвався зі стіни, й апарат покотився сходами за Доларгайдом.
Дикий, несамовитий крик.
– ІДИ СЮДИ, ПИЗДОРОТЕ.
Униз, до підвалу. У скрині, що стояла біля ящика з динамітом, зберігалася маленька валіза, напхана кредитками, готівкою і водійськими правами на різні імена, а ще – пістолет, ніж і поліцейський кийок.
Він схопив валізу й побіг на перший поверх, перестрибуючи через сходинки, готуючись дати відсіч, якщо ними вже спускається Дракон. Далі – у фургон і чимшвидше їхати геть, виляючи заднім бампером по алеї.
На автостраді він стишив хід і звернув на узбіччя, аби вивергнути з себе жовч. Страх трохи послабився.
Він рушив на дозволеній швидкості і вмикав сигнали задовго до поворотів, обережно прямуючи до аеропорту.
39
Доларгайд розплатився з таксистом перед багатоквартирним будинком на бульварі Істерн-парквей, за два квартали від Бруклінського музею. Решту шляху він подолав пішки. Повз нього тюпали бігуни, що прямували в Проспект-парк.
Зупинившись на острівці безпеки біля станції підземки IRT121, він добре роздивився будівлю в неогрецькому стилі. До цього він ніколи не бачив Бруклінського музею, хоч і прочитав по ньому путівник – замовив книжку, коли вперше помітив дрібний напис «Бруклінський музей» під фотографією «Великого червоного дракона і Жінки, зодягненої в сонце».
Понад входом були викарбувані імена великих мислителів від Конфуція до Демосфена. Велична будівля з ботанічними садами довкола – підхоже помешкання для Дракона.
Попід вулицею гуркотіло метро, лоскотало Доларгайду стопи. Крізь ґратки повіяло важким духом, який змішався із запахом фарби у вусах.
До закриття лишалася всього година. Він перейшов вулицю й рушив усередину. Гардеробниця прийняла в нього валізу.
– Завтра гардероб працюватиме? – спитав він.
– Завтра музей зачинено.
Гардеробниця була морхлою жінкою в синьому халаті. Вона відвернулася від Доларгайда.
– А люди, які завтра будуть, вони користуватимуться гардеробом?
– Ні. Музей зачинено, гардероб зачинено.
Добре.
– Дякую.
– Нема за що.
Доларгайд походжав між величезними скляними вітринами Океанської зали та Зали двох Америк на першому поверсі – андські глечики, примітивна клинкова зброя, артефакти й маски індіанців із Північно-Західного узбережжя.
Тепер до закриття музею лишалося сорок хвилин. Часу далі вивчати перший поверх не було. Він уже дізнався, де розташовані виходи й ліфти для відвідувачів.
Піднявся на п’ятий поверх. Він відчував, що зараз ближчий до Дракона, але не страшно – він же не натрапить на нього, як заверне за ріг.
Дракона не виставляли для загалу. Картину тримали під замком у темряві відтоді, як вона повернулася з лондонської галереї Тейт.
Телефоном Доларгайд дізнався, що «Великого червоного дракона і Жінку, зодягнену в сонце» виставляють нечасто. Картині майже двісті років, і написана вона аквареллю – від сонця тьмяніє.
Доларгайд зупинився перед полотном Альберта Бірштадта «Гроза в Скелястих горах, гора Розалі, 1866 р.». Звідти він бачив замкнені двері до відділу дослідження й зберігання картин. Саме там і є Дракон. Не копія, не фото – справжній Дракон. І завтра Доларгайд прийде туди на призначену зустріч.
Він обійшов п’ятий поверх по периметру, повз коридори портретів, не побачивши жодної картини. Його цікавили тільки виходи. Він знайшов пожежні виходи й головні сходи, зауважив розташування громадських ліфтів.
Охоронцями були ввічливі чоловіки середнього віку в черевиках із товстими підошвами, які вже довгі роки простояли на своїх двох. У жодного не було зброї, як помітив Доларгайд, зброя тільки в охоронця у вестибюлі. Певно, то коп на підробітку.
Через гучномовці пролунало попередження, що музей незабаром зачиняється, і Доларгайд пішов по валізу.
121